Законотворча діяльність МОЗ України: курс на реформування галузі

Президент України 06.12.2005 р. підписав Указ «Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров’я населення», яким, зокрема, КМУ доручено вжити заходів щодо запровадження сучасних економічних механізмів у діяльність закладів охорони здоров’я, чіткого розмежування бюджетних асигнувань на первинну, вторинну та третинну лікувально-профілактичну допомогу. Можна констатувати, що сьогодні низка окреслених Президентом завдань залишається невирішеною, але діяльність МОЗ України спрямована на оптимізацію правового регулювання у сфері охорони здоров’я, що сприятиме поліпшенню медико-санітарної допомоги населенню.

Постановою КМУ від 13.07.2007 р. № 815 затверджено Національний план розвитку системи охорони здоров’я на період до 2010 р. Серед стратегічних напрямків розвитку галузі зокрема визначено: зміцнення фінансової бази та забезпечення сталого фінансування системи охорони здоров’я; забезпечення надання населенню безоплатної медичної допомоги в обсягах, гарантованих державою; оптимізація мережі закладів охорони здоров’я відповідно до потреб громадян тощо.

Поданий МОЗ проект Закону України «Основні засади діяльності у сфері охорони здоров’я» (далі — проект) розроблено з метою приведення чинного законодавства у відповідність до Конституції України (1996 р.), Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров’я населення», постанови КМУ від 13.07.2007 р. № 815. Проект передбачає визначення компетенції у сфері охорони здоров’я органів різних рівнів державної влади та органів місцевого самоврядування, оптимізацію мережі закладів охорони здоров’я, пріоритетність первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини та її співвідношення із вторинною і третинною медичною допомогою, права і обов’язки окремих груп населення, медичних та фармацевтичних працівників. Зміст нормативного акта викладено у 13 розділах та 92 статтях.

Серед інших проектом визначаються такі терміни:

госпітальний округ — об’єднання закладів охорони здоров’я, що надають вторинну (спеціалізовану) медичну допомогу в межах адміністративних районів та/або міст обласного значення, що створюються відповідно до типових нормативів, затверджених КМУ;

• лікар загальної практики (сімейний лікар) — лікар, який має професійну підготовку за спеціальністю «загальна практика/сімейна медицина» і забезпечує надання індивідуальної первинної медичної допомоги окремим особам, сім’ям і населенню незалежно від віку, статі або виду захворювання;
• лікар-спеціаліст — лікар, який має підтверджену у встановленому законодавством порядку спеціалізацію за однією або кількома іншими ніж «загальна практика/сімейна медицина» офіційно визнаними державою медичними спеціальностями;
• медико-санітарна допомога — комплекс спеціальних заходів медичного забезпечення, спрямованих на сприяння поліпшенню здоров’я, підвищення санітарної культури, запобігання захворюванням та інвалідності, проведення ранньої діагностики, лікування осіб з гострими і хронічними захворюваннями, реабілітацію хворих та інвалідів;
• медична допомога — це комплекс гарантованих державою заходів із застосуванням спеціальних засобів, спрямованих на лікування пацієнтів у стані, що на момент її надання загрожує життю, здоров’ю, працездатності, а також у зв’язку з вагітністю, пологами, доглядом за дитиною, які здійснюються професійно підготовленими фахівцями, що мають на це право відповідно до законодавства. У державних та комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно;
• фармацевтичний працівник — особа, яка у встановленому законодавством порядку здобула фармацевтичну освіту та відповідає встановленим кваліфікаційним вимогам.

Реалізація права громадян на охорону здоров’я передбачає можливість отримання ними безоплатної медичної допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров’я. Держава у свою чергу повинна забезпечити наявність діючої мережі таких закладів, відповідного кваліфікованого персоналу, товарів і послуг, необхідних для задоволення реальних потреб населення у високоякісній охороні здоров’я та медичній допомозі.

Основні складові діяльності у сфері охорони здоров’я — надання медико-санітарної допомоги населенню, здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду, а також державного контролю за якістю лікарських засобів та виробів медичного призначення. Регулювання діяльності у сфері охорони здоров’я здійснюють КМУ, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері охорони здоров’я, Верховна Рада АР Крим, Рада Міністрів АР Крим, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування, а також інші органи виконавчої влади в межах їх компетенції.

КМУ забезпечує проведення державної політики у сфері охорони здоров’я та інших сферах, пов’язаних з нею, має інші повноваження, визначені Конституцією та законами України.

Центральні органи виконавчої влади у межах своїх повноважень беруть участь у створенні та забезпеченні практичного впровадження організаційно-правових, фінансових та економічних механізмів, необхідних для розроблення та реалізації ефективної державної політики у сфері охорони здоров’я.

Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують реалізацію державної політики у галузі охорони здоров’я, здійснюють загальне керівництво закладами охорони здоров’я, що їм підпорядковані, їх матеріально-фінансове забезпечення, організовують роботу закладів охорони здоров’я з надання медичної допомоги населенню. Для виконання завдань у галузі охорони здоров’я, що стоять перед місцевими державними адміністраціями, в їх складі створюють відповідні структурні підрозділи.

До повноважень органів місцевого самоврядування серед іншого належать управління закладами охорони здоров’я, які перебувають у власності відповідних територіальних громад чи їх об’єднань або передані їм, прийняття рішень про створення та реорганізацію закладів охорони здоров’я, що знаходяться у власності відповідних територіальних громад чи їх об’єднань. Органи місцевого самоврядування здійснюють інші повноваження у сфері охорони здоров’я, віднесені законодавством до їх компетенції.

Безпосереднє надання медичної допомоги забезпечують державні, комунальні та приватні заклади охорони здоров’я. Державні і комунальні заклади охорони здоров’я створюються відповідними органами виконавчої влади, Радою Міністрів АР Крим та органами місцевого самоврядування у порядку, встановленому законодавством. Рішення про створення, реорганізацію, перепрофілювання державних і комунальних закладів охорони здоров’я погоджуються з центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я. Державні та комунальні заклади охорони здоров’я можуть функціонувати як бюджетні установи або як суб’єкти некомерційної господарської діяльності.

Призначення на посаду керівника державного та комунального закладу охорони здоров’я здійснюється на конкурсній основі. Рішення про призначення керівника такого закладу на посаду та про його звільнення приймається власником чи уповноваженим ним органом у порядку, встановленому законом. Керівники державних і комунальних закладів охорони здоров’я приймаються на роботу на умовах контракту.

Фінансування охорони здоров’я здійснюється за рахунок Державного бюджету України, місцевих бюджетів, фондів медичного страхування, коштів добровільного медичного страхування, юридичних та фізичних осіб та з будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством. Порядок надання державними та комунальними закладами охорони здоров’я платних послуг у цій сфері та порядок визначення їх вартості встановлюється КМУ.

Державними та комунальними закладами охорони здоров’я надається безоплатно екстрена та невідкладна, первинна медична, амбулаторно-поліклінічна допомога. На таких самих засадах надається стаціонарна допомога — у разі гострого захворювання та у невідкладних випадках.

До платних послуг у сфері охорони здоров’я належать медичні та інші послуги. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я платно можуть надаватися послуги, пов’язані з лікуванням, доглядом пацієнта, профілактичними заходами, консультації, а також проводитися лабораторні дослідження, медичні огляди.

У процесі надання первинної медичної допомоги функцію лікаря, що веде пацієнта, виконує лікар загальної практики/сімейний лікар, обраний хворим чи його законним представником. Список пацієнтів кожного конкретного лікаря загальної практики/сімейного лікаря формується на основі права пацієнтів на вільний вибір лікаря. Під час формування зазначених списків враховуються нормативи навантаження на лікаря загальної практики/сімейного лікаря, що затверджуються центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я. Пацієнт має право вимагати замінити призначеного йому лікаря. Останній також може відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо той не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров’ю населення.

Первинна медична допомога надається в амбулаторних умовах лікарями загальної практики/сімейними лікарями, які працюють на рівні відповідної територіальної громади, і передбачає консультацію лікаря, діагностику та лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь, профілактичні заходи, направлення пацієнта для надання вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги на санаторно-курортне лікування.

Вторинна (спеціалізована) медична допомога передбачає спеціалізовані медичні послуги, що у плановому порядку та у невідкладних (екстрених) випадках надаються в амбулаторних умовах і лікарнях загального профілю. Вони не включають високоспеціалізованих та високотехнологічних стаціонарних медичних послуг, що належать до рівня третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги. Первинний доступ пацієнта до послуг вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги забезпечується за наявності відповідного направлення лікаря загальної практики/сімейного лікаря.

Третинна (високоспеціалізована) медична допомога передбачає недоступні на рівні первинної та вторинної (спеціалізованої) допомоги високоспеціалізовані діагностичні та лікувальні медичні послуги, що надаються з використанням високотехнологічного і високовартісного обладнання за направленням служб вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги.

Соціально-правовий захист медичних і фармацевтичних працівників передбачає: реалізацію їх прав на заняття медичною і фармацевтичною діяльністю відповідно до набутої освіти, спеціальності та кваліфікації, підвищення котрої проводиться не рідше одного разу на 5 років; встановлення середніх посадових окладів на рівні, не нижчому від середньої заробітної плати працівників промисловості; скорочений робочий тиждень; щорічну додаткову оплачувану відпустку у порядку, встановленому законодавством; пільгове пенсійне забезпечення; першочергове одержання медичної допомоги; забезпечення лікарськими та протезними засобами; правовий, соціальний, професійний захист тощо.

У межах Державного бюджету, затвердженого на поточний рік, медичні та фармацевтичні працівники, що працюють у державних і комунальних закладах охорони здоров’я, мають право на отримання надбавок за вислугу років до посадового окладу залежно від стажу роботи у розмірах:

• понад 3 роки — 10%;
• понад 10 років — 20%;
• понад 20 років — 30%.

За роботу у державних і комунальних закладах охорони здоров’я, розташованих у селах, селищах та селищах міського типу, медичні та фармацевтичні працівники мають право на доплату у розмірі 25% посадового окладу.

Ми звернули увагу читачів лише на окремі положення проекту. Його реалізація розширить та доповнить базу правового регулювання у сфері охорони здоров’я, сприятиме поліпшенню медико-санітарної допомоги громадянам України, створить умови для забезпечення багатоканального фінансування закладів охорони здоров’я, подальшого розвитку приватної медичної практики.

Олена Приходько

Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!