Договірні відносини у галузі охорони здоров’я

Як відомо, перехід до ринкової економіки супроводжується звуженням впливу держави на майнові відносини, а, отже, розширенням свободи вибору партнерів у господарських зв’язках, визначенням умов договору за вільним вибором сторін. Сторонам надається можливість укладати й такі договори, в яких містяться елементи різних договірних видів (змішані договори). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах закони та інші правові акти про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не випливає з угоди сторін або суті змішаного договору.

В.М. Пашков

В.М. Пашков

Договори купівлі-продажу й поставки є одними з найпоширеніших видів договорів, які застосовуються в  господарській діяльності. Предметом договору купівлі-продажу є дії продавця щодо передачі товару у власність покупця та відповідно дії покупця з прийому цього товару та оплати за нього. Будь-якому договору оптової реалізації лікарських засобів мають бути притаманні певні особливості, необхідні для договорів даного виду.

Так, в  Господарському кодексі (ГК) України (ст. 180) визначено, що до змісту господарського договору входять умови як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов’язкові умови відповідно до законодавства. А враховуючи те, що ринок лікарських засобів має певні ознаки, які відрізняють його від ринку інших товарів широкого вжитку, здійснення такого специфічного виду правових відносин, як оптова реалізація лікарських засобів, вимагає від суб’єктів підприємницької діяльності налагодження договірних зв’язків з дотриманням умов спеціальних законодавчих актів про лікарські засоби. У зв’язку з цим підприємницькі договори реалізації лікарських засобів можна виділити в  окрему групу за ознаками, що проявляються у спеціальному регулюванні.

Реформи, що відбуваються в економіці України, відродили принципи рівності всіх форм власності, свободи господарської, підприємницької діяльності та договору. Останній прин­цип є одним з провідних в зобов’язальних відносинах, що виникають у ринковій економіці

Стосовно обігу лікарських засобів в  оптовій торгівлі, крім купівлі-продажу, найчастіше укладаються договори поставки товару, як правило, для потреб державних або комунальних лікувально-профілактичних закладів, тобто для державних потреб у широкому розумінні. Відповідно до ГК України (ст. 265) за договором поставки одна сторона — постачальник зобов’язується передати (поставити) у визначені строки (строк) другій стороні — покупцеві товар, а покупець зобов’язується прийняти вказаний товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Договори поставки характеризують особливість постачальника, який самостійно виробляє або закуповує для продажу лише певний вид товарів, призначений для підприємницької діяльності або в  інших цілях не для особистого користування. Якщо зазначений договір укладається для державних потреб, то його характеризує, крім того, особливість суб’єктного складу договору, де однією із сторін (замовником) є органи державної влади або місцевого самоврядування. Тобто за своєю юридичною природою договір поставки близький до договору купівлі-продажу.

До числа підприємницьких договорів, крім договорів на оплатну реалізацію майна, особливо у сфері обігу лікарських засобів, слід віднести договори на послуги.

Підприємницька діяльність з виконання робіт, надання послуг тощо часто пов’язана з участю в  цих операціях комерційних посередників (представників). До них належать особи, які постійно та самостійно виступають представниками від імені підприємців при укладанні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

Серед посередницьких договорів, що застосовують в  економічних відносинах за участю суб’єктів підприємництва, особливо при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, певне місце посідають договори консигнації. Вдаватися до укладання цього договору виробників часто змушують проблеми, які виникають при реалізації товару, пов’язані з нестабільністю цін та фінансовим становищем контрагентів, недостатньою обізнаністю населення щодо нових видів товарів тощо. На відміну від договорів доручення та комісії, консигнатор надає консигнанту послуги змішаного характеру (юридичні та фактичні). Предмет договору консигнації — надання посередницьких послуг у сфері торгового обігу.

У Цивільному кодексі (ЦК) України залишено без уваги визначення договору консигнації. Проте в  декреті Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» як вид торгово-посередницького договору названо договір консигнації. До відносин сторін за цим договором здебільшого застосовуються норми, що регулюють договір комісії. Юридична природа цього договору є складною і достатньою мірою ще не визначена. За словником іншомовних слів консигнація — форма комісійного продажу товарів за кордон.

Визначення договору консигнації міститься у постанові Кабінету Міністрів України від 30.03.2002 р. № 445 «Про затвердження Порядку віднесення операцій резидентів у разі провадження ними зовнішньоекономічної діяльності до договорів виробничої кооперації, консигнації, комплексного будівництва, оперативного та фінансового лізингу, поставки складних технічних виробів і товарів спеціального призначення та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України». Згідно з цією постановою: «До операцій резидентів, які здійснюються під час виконання договорів консигнації, відносяться операції з реалізації товарів, відповідно до яких одна сторона (консигнатор) зобов’язується за дорученням другої сторони (консигнанта) протягом визначеного часу (терміну дії угоди консигнації) за обумовлену винагороду продати з консигнаційного складу від свого імені товари, які належать консигнанту». Така конструкція договору консигнації свідчить про наявність у ньому головних ознак, що характеризують договір комісії. Проте зміст конкретних договорів консигнації доповнюється і такими умовами, які є елементами договорів поставки, перевезення, доручення тощо.

Однією з індивідуальних ознак договору консигнації є спеціальний суб’єктний склад. Але при укладанні договору консигнації, предметом якого є надання послуг з реалізації товарів, яке виконується, як правило, за межами території діяльності консигнанта, необхідно враховувати специфічну природу лікарських засобів. Їх обіг передбачає додаткові умови, пов’язані з терміном та умовами зберігання, особливістю використання, наявністю спеціального персоналу тощо.

Оскільки митники здійснюють розмитнення лікарських засобів на підставі бази даних про їх реєстрацію в Україні без участі органів виконавчої влади, що регулюють обіг лікарських засобів, для надання послуги із застосуванням договору консигнації необов’язково мати ліцензію на торгівлю лікарськими засобами

Консигнаційні угоди широко розповсюджені у сфері митної діяльності, що пов’язано з використанням митного складу, який надає дозвіл розширити мережу для продажу та провести, наприклад, оплату митних послуг у момент, коли визначено покупця. Тому, наприклад, якщо консигнатор надасть суб’єкту, у якого є ліцензія, послугу з реалізації лікарських засобів безпосередньо з ліцензійного митного складу, то він не несе ніякої відповідальності за якісне збереження товару і його діяльність не потребує наявності спеціального дозволу (ліцензії), тому що він надає послугу, а не здійснює торгівлю. Але ж це в  тому випадку, якщо договір консигнації не визнавати різновидом договору комісії. Наприклад, в  законодавстві РФ договори консигнації визнають різновидом договору комісії.

У зв’язку з відсутністю на території України консигнаційних складів їхні функції виконують митні ліцензійні склади, що належать суб’єктам господарської діяльності. Основні вимоги до них регламентуються наказом Держмитслужби України від 31.12.1996 р. № 592 «Про затвердження Положення про відкриття та експлуатацію митних ліцензійних складів». У цьому випадку, враховуючи, що митники здійснюють розмитнення лікарських засобів на підставі бази даних про їх реєстрацію в  Україні без участі органів виконавчої влади, що регулюють обіг лікарських засобів, для надання послуги із застосуванням договору консигнації необов’язково мати ліцензію на торгівлю лікарськими засобами. Крім того, існуючі нормативні акти не покликані забезпечити належне та якісне зберігання лікарських засобів на митних складах.

До особливого виду договорів на послуги або виконання робіт належать договори доручення, які також застосовують у сфері обігу лікарських засобів. Особисто-довірчий характер взаємовідносин сторін за договором доручення зумовлює можливість одностороннього припинення доручення довірителем або повіреним, зокрема, внаслідок його скасування довірителем чи відмови повіреного виконати доручення. Зазначені договори комерційного представництва у сфері обігу лікарських засобів надають можливість суб’єктам господарювання здійснювати діяльність без отримання ліцензії на провадження зазначеного виду діяльності щодо обігу лікарських засобів.

Крім того, останнім часом все більше поширюється договір про комерційну концесію (франчайзинг), схожий на ліцензійний договір. В  аптечному бізнесі франчайзинг вперше був використаний у 1902 р., коли Л. Леггет запросив деяких власників аптек обговорити можливість створення «аптечного кооперативу». Л. Леггет пояснив, що збільшення прибутку від продажу ліків можливе або при здійсненні великих оптових закупівель, або при створенні членами кооперативу власної фармацевтичної компанії. Така фармацевтична компанія мала би можливість створити власну торгову марку або, як прийнято іменувати це в  сучасних умовах ведення підприємницької діяльності, бренд, і тільки члени кооперативу або ліцензіати мали право продавати такі лікарські засоби. Результатом такої ініціативи було створення торгової марки «Rexall».

Предметом договору франчайзингу є комплекс виключних прав, до яких законом віднесені, зокрема, права на фірмове найменування (фірму), комерційне визначення правовласника, на комерційну інформацію, яка охороняється, на товарний знак, знак обслуговання тощо. Серед цих виключних прав не названо їх різновиди — патентні права та право на спеціальний дозвіл (ліцензію). Але оскільки перелік виключних прав залишено відкритим, до нього можуть увійти і вони.

Суттєвою ознакою, що дозволяє відокремити договори франчайзингу від ліцензійних договорів, особливо комплексних ліцензійних договорів, що зокрема передбачають не тільки передачу прав на винаходи, корисні моделі та промислові зразки, а також і права на використання ноу-хау та надання послуг з виконання робіт (наприклад, монтажно-налагоджувальних), є обов’язкова передача згідно з договором франчайзингу засобів індивідуалізації франчайзера як учасника цивільного обігу, зокрема прав на використання фірмових найменувань.

Також може виникнути ситуація застосування суб’єктами підприємництва договорів про спільну діяльність без створення юридичної особи, які є юридичним фактом або підставою для виникнення зобов’язання за спільною діяльністю, що містять усі істотні та інші умови взаємовідносин сторін. За такими договорами одна сторона може мати ліцензію на виробництво лікарських засобів без права роздрібної торгівлі, а інша — ліцензію на роздрібну торгівлю і реалізовувати ліки, виготовлені першою стороною. Нормативними актами Міністерства охорони здоров’я України такі взаємовідносини не урегульовано.

Взагалі реформи, що відбуваються в  економіці України, відродили принципи рівності всіх форм власності, свободи господарської, підприємницької діяльності та договору. Принцип свободи договору полягає у:

  • вільному волевиявленні сторін на  вступ у договірні відносини;
  • можливості вибирати контрагента за договором;
  • визначенні умов договору, його виду відповідно до власних інтересів;
  • вирішенні питання подальшого збереження договірних зв’язків.

Даний принцип є одним з провідних в  зобов’язальних відносинах, що виникають у ринковій економіці. Але згідно зі ст. 5–7 директиви ЄС 93/13 про нечесні умови в  контрактах держави — члени ЄС повинні передбачити у національних законодавствах норми, на підставі яких нечесні норми договорів не були б для споживача обов’язковими, та норми, які обмежують розповсюдження небезпечної продукції. Тому, враховуючи особливий статус лікарських засобів як товару, а також те, що реалізація лікарських засобів здійснюється через специфічну мережу — аптечні заклади, які законодавством віднесені до закладів охорони здоров’я, у законодавстві визначено, що реалізація лікарських засобів здійснюється на підставі спеціального дозволу (ліцензії). Тобто держава для забезпечення сталості обігу створює додаткові гарантії суб’єктам господарювання. Специфікою господарських договорів у сфері обігу лікарських засобів є обмеження обігу контрольованих речовин.

Норми цивільного законодавства, що визначають, як повинні укладатися договори, які права та обов’язки складають їх зміст, яка відповідальність настає у випадку порушення договору тощо, в  принципі адресовані будь-якому учаснику цивільного обігу. Проте у наведеному правилі є деякі винятки. Особливе значення мають обмеження, пов’язані з дотриманням ліцензійного порядку. Мається на увазі те, що окремими видами діяльності можуть займатися особи, які мають спеціальний дозвіл — ліцензію. Отже, тільки вони мають право укладати визначені договори. Порушення вимог, поставлених суб’єктам договорів, може за певних умов зумовити недійсність договору.

Крім того, Законом України «Про лікарські засоби» внесено обмеження щодо реалізації лікарських засобів. Так, у ст. 9 цього закону визначено, що до застосування допускаються лікарські засоби лише після їх державної реєстрації, а ст. 21 заборонена реалізація неякісних лікарських засобів та тих, термін придатності яких минув. Тому відповідно до Інструкції про порядок контролю якості лікарських засобів під час оптової та роздрібної торгівлі, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров’я України від 30.10.2001 р. № 436, кожен суб’єкт підприємництва повинен забезпечити проведення вхідного контролю якості лікарських засобів, яким передбачено перевірку сертифікатів якості та відомостей про державну реєстрацію лікарського засобу. Для цього зазначені відомості мають бути надані в  невід’ємній частині договору — накладній на товар.

Крім того, суб’єкт підприємництва згідно із законодавчими актами про лікарські засоби повинен забезпечити якість ліків не лише при їх зберіганні та реалізації, а й під час транспортування. При вивченні договорів реалізації лікарських засобів встановлено, що в  договорах, як правило, відсутні умови забезпечення якості товару під час транспортування, а як спосіб транспортування іноді зазначається рейсовий автобус, провідник поїзда або поштовий зв’язок. При таких способах транспортування забезпечити якість ліків без дотримання необхідного температурного режиму, вологості повітря та санітарно-протиепідемічних вимог, безумовно, неможливо. Отже, постає питання ще й про важливість цієї умови.

Тобто систематичний та масовий характер виробництва, реалізації лікарських засобів, у тому числі шляхом надання послуг, позбавляє підприємця реальної можливості з кожним клієнтом індивідуально узгодити всі умови договору. Сторона, яка виявила бажання отримати лікарські засоби для подальшої реалізації або застосування, направляє (ст. 181 ГК України) проект договору іншій стороні, яка має спеціальний дозвіл — ліцензію, пропозицію (оферту).

Відповідно до ЦК України (ст. 641) оферта — це пропозиція укласти договір, яка адресована одній чи кільком особам, містить вказівку на істотні умови договору і виражає намір особи, що зробила пропозицію, вважати себе зв’язаною договором у разі її прийняття (акцепту). При цьому оферент, якщо бажає отримати лікарські засоби для подальшої реалізації, додає спеціальний дозвіл (ліцензію) на право такої діяльності.

Оферта має відповідати таким умовам: обов’язково визначати мету придбання товару та інші істотні умови договору. Так, стосовно договорів реалізації лікарських засобів необхідно передбачати, що одна сторона, яка має спеціальний дозвіл (ліцензію) на певний вид діяльності, передає іншій стороні товар для подальшої реалізації лише за умови наявності у неї спеціального дозволу (ліцензії). Якщо інша сторона придбає ліки для медичного застосування, то спеціальний дозвіл не потрібен. Тобто в  предметі договору на реалізацію лікарських засобів доцільно визначати, для яких потреб придбані лікарські засоби.

Виходячи з наведеного, істотними умовами реалізації лікарських засобів, на наш погляд, мають бути такі:

  • умови поставки товару з урахуванням його терміну придатності;
  • поставка тільки тих лікарських засобів, які зареєстровані в  Україні, та повідомлення терміну закінчення дії реєстраційних посвідчень на них; забезпечення сертифікатами якості виробника, які є невід’ємною частиною договору;
  • спосіб транспортування товару до отримувача; спосіб забезпечення якості лікарських засобів під час транспортування;
  • умови та спосіб повернення товару у випадку заборони реалізації з боку контролюючих органів (фальсифіковані ліки, неякісні з вини виробника тощо).

Акцепт має бути повним і безумовним, тільки тоді він свідчитиме про згоду сторін щодо істотних умов договору.

Основними джерелами коштів загальнообов’язкового державного соціального страхування є внески роботодавців і застрахованих осіб

Крім того, в  галузі охорони здоров’я укладаються інші види договорів, що пов’язані з наданням медичних послуг. Отже, якщо розглядати медичну послугу як об’єкт господарсько-правового регулювання, то і на підставі аналізу господарського законодавства, Основ законодавства України про охорону здоров’я, ст. 901–907 ЦК України можна надати таке визначення поняття «господарсько-правовий договір про надання медичних послуг» — це угода, в  силу якої одна сторона (виконавець) — заклад охорони здоров’я у вигляді господарюючого або негосподарюючого суб’єкта зобов’язується за замовленням другої сторони (замовника) — господарюючого або негосподарюючого суб’єкта надати третій стороні (послугоотримувачу) медичні послуги у вигляді або медичної діагностики, медичних оглядів, лікування тощо, обов’язково направлених на зміцнення здоров’я, або діагностики з метою досягнення нематеріального блага чи інших результатів, а замовник зобов’язується оплатити зазначені медичні послуги, якщо інше не встановлено договором.

Таким чином, господарсько-правовий договір надання медичних послуг — це угода, укладена між учасниками господарської діяльності або одним чи декількома учасниками господарських відносин, у тому числі негосподарюючим суб’єктом, унаслідок якої одна сторона (виконавець) — заклад охорони здоров’я у вигляді господарюючого або негосподарюючого суб’єкта зобов’язується на замовлення другої сторони (замовника) — господарюючого або негосподарюючого суб’єкта на свою користь як послугоотримувача, надати третій стороні (послугоотримувачу) медичні послуги у вигляді або медичної діагностики, медичних оглядів, лікування тощо, обов’язково направлених на зміцнення здоров’я у випадку їх надання державним або комунальним закладом охорони здоров’я, а якщо медичні послуги надаються для задоволення інших потреб пацієнта, то таке медичне обслуговування надається у приватних закладах охорони здоров’я, або діагностики з метою досягнення нематеріального блага в  межах клінічних рекомендацій або медичних стандартів, і замовник зобов’язується оплатити зазначені медичні послуги, якщо інше не встановлено договором.

Тарифи на медичні, фармацевтичні та інші послуги добровільного медичного страхування мають встановлюватися за згодою страховика та медичного закладу, що надає відповідні послуги

Останнім часом у галузі охорони здоров’я все більшого значення набувають договори, пов’язані зі страхуванням життя та здоров’я громадян. Активізація діяльності страховиків передбачає розширення функцій договірних відносин між ними та медичними організаціями. Договори покликані ув’язати фінансування з потребами населення, пріоритетами їх задоволення, системою планування охорони здоров’я. Підвищується стимулююче значення договорів — вони встановлюють вимоги до якості медичної допомоги та системі її забезпечення, цільові показники діяльності медичних організацій, форми фінансових заохочень та санкцій, заплановані обсяги медичної допомоги, порядок оплати при відхилені від них тощо. Згідно зі ст. 16 Закону України «Про страхування» договір страхування — це письмова угода між страхувальником і страховиком, відповідно до якої страховик бере на себе зобов’язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

Відповідно до ст. 7 цього ж закону серед видів обов’язкового страхування можна відокремити обов’язкове медичне страхування. Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування (ст. 4) серед видів загальнообов’язкового державного соціального страхування також виокремлюють медичне страхування. Крім того, ст. 6 Закону України «Про страхування» серед видів добровільного страхування відокремлює добровільне медичне страхування, тобто безперервне страхування здоров’я, а також страхування здоров’я на випадок хвороби. Основними джерелами коштів загальнообов’язкового державного соціального страхування є внески роботодавців і застрахованих осіб. В  Україні бюджетні та інші джерела коштів, необхідні для здійснення загальнообов’язкового державного соціального страхування, передбачаються відповідними законами з окремих видів загальнообов’язкового державного соціального страхування.

Закон України «Про страхування» фактично започаткував правові можливості для розвитку ринку добровільного медичного страхування та регламентував введення обов’язкового цивільно-правового медичного страхування, в  той же час Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування відповідно до Конституції України визначили принципи та загальні правові, організаційні засади загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування як форму забезпечення конституційного права громадян на безоплатну медичну допомогу. Паралельне існування двох взаємовиключних законодавчих актів щодо страхування призводить до того, що періодично виносяться на розгляд парламенту і взаємовиключні проекти, що базуються відповідно на концепціях соціального обов’язкового приватного цивільного медичного страхування. Цивільно-правове медичне страхування регламентує впровадження «життєзабезпечуючого» рівня, коли пацієнти оплачують все, крім невідкладної допомоги. Однак фахівці страхової справи розрізняють такі форми організації страхових фондів: державні фонди або фонди державного соціального страхування; фонди самострахування, що створюються суб’єктами господарювання на добровільних засадах; фонди установ зі спеціальним статусом, тобто фонди гарантування вкладів фізичних осіб; фонди страхових компаній, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів.

Медичне страхування можна розглядати з різних позицій: медичне страхування як страхування взагалі; медичне страхування як форма страхування здоров’я; медичне страхування як форма страхування життя; медичне страхування як форма соціального страхування; медичне страхування як форма соціального захисту населення у сфері охорони здоров’я; оскільки система соціального захисту, як і система страхування, включає в  себе фінансування, обсяг та форми послуг, певне коло осіб, перелік закладів, то й медичне страхування можна розглядати як форму фінансування населення. Це твердження в  свою чергу підкріплене ст. 1 Закону України «Про страхування», згідно з якою страхування — це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

І дійсно, в  Україні сьогодні під обов’язковим страхуванням розуміється обов’язкове внесення відповідним колом страховиків фіксованих страхових платежів, у тому випадку, коли необхідність відшкодування майнової шкоди або надання грошової компенсації зачіпає інтереси не лише конкретного страховика, а й суспільства. Обов’язкова форма страхування реалізується на підставі законодавчих актів, підзаконними актами встановлюється порядок та правила його проведення, форми типового договору, особливі умови ліцензування, розміри страхових сум та страхових тарифів тощо.

Таким чином, на  відміну від добровільної форми страхування, при укладанні договорів обов’язкової форми страхування страховик зобов’язаний дотримуватися умов договору, що закріплені нормативними актами. Ця вимога є обов’язковою відповідно до Закону України «Про страхування». Тому дещо інша вимога передбачена Основами законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування. Так, особи, які підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню, одержують свідоцтво про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, яке є єдиним документом для всіх видів страхування та документом суворої звітності. Реєстрація застрахованих осіб, персоніфікований облік відомостей про них та оформлення страхових свідоцтв здійснюються органами пенсійного фонду. Страхувальниками за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням є роботодавці та застраховані особи. Страховиком є цільовий страховий фонд, який здійснює страхову діяльність з окремого виду соціального страхування. У даному випадку має місце взаємний страховий інтерес між державою, суб’єктом господарювання та фізичною особою — вигодонабувачем, на користь якої здійснюється зазначена угода.

Соціальне страхування є складовим елементом системи соціального захисту. Це система повного або часткового фінансового відшкодування фізичним особам певних життєвих ризиків. Система загальнообов’язкового соціального страхування здійснюється через систему медичного страхування, що сприяє підвищенню якості медичного обслуговування населення та забезпеченню гарантованого рівня надання безоплатної кваліфікованої медичної допомоги у визначеному законодавством обсязі.

Соціальне страхування — це система правових, економічних, організаційних відносин захисту майнових інтересів громадян у разі настання страхових випадків, визначених чинним законодавством або договором страхування, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів та доходів від розміщення коштів цих фондів, а також державних дотацій. Кінцева мета соціального страхування полягає у встановленні гарантованого рівня надійності соціального захисту, тобто забезпечення стабільності та стійкості досягнутого рівня життя.

Об’єктом соціального страхування виступають усі майнові інтереси, що пов’язані з життям, здоров’ям, працездатністю та пенсією застрахованої особи. В  організаційному плані соціальне страхування взагалі і соціальне медичне страхування зокрема — це ланка фінансової системи держави, за допомогою якої здійснюється перерозподіл фінансових ресурсів.

Основними складовими є сплата страхових внесків, утворення фондів соціального страхування, здійснення соціальних виплат. Фонди соціального страхування в  широкому сенсі доцільно розглядати — як всі кошти соціального страхування; у вузькому значенні — як конкретні фінансово-кредитні установи; з точки зору їх відносин з бюджетом — як відокремлені позабюджетні фонди соціального призначення.

Фінансові ресурси соціального страхування, і медичного страхування в  тому числі, — це резервована частина заробітної плати, яка завжди підлягає сплаті її власнику, має цільове призначення і використання, отже, забезпечує певний рівень доходу та має стабілізаційний вплив на фінансову систему. З фінансового погляду — це вкладення ресурсів, їхнє накопичення, перетворення на капітал, одержання доходу й повернення у вигляді коштів чи послуг у майбутньому через дії соціального ризику.

Соціальне страхування реалізує публічну функцію перерозподілом суспільного продукту через страхові фонди, але при настанні страхового випадку у конкретної застрахованої особи виникає право вимагати надання соціально-страхового забезпечення у вигляді матеріальних благ або послуг за рахунок відповідного страхового фонду. Отож, медична послуга виступає лише як об’єкт, з приводу якого укладається угода.

Таким чином, договір обов’язкового цивільно-правового медичного страхування — це угода, відповідно до якої фізична особа — страхувальник на підставі закону зобов’язується за свій рахунок або за рахунок зацікавленої особи застрахувати своє здоров’я та забезпечити внесення фіксованих страхових платежів, а страховик у вигляді суб’єкта господарювання зобов’язується у разі настання страхового випадку виплатити визначеному закладу охорони здоров’я страхову виплату, обумовлену відповідною Програмою обов’язкового медичного страхування без несення взаємної відповідальності, страховика за зобов’язаннями держави та держави за зобов’язаннями страховика, а заклад охорони здоров’я здійснює медичне обслуговування в  межах затвердженої програми медичного забезпечення.

У свою чергу, договір обов’язкового державного соціального медичного страхування — це угода між страховиком у вигляді цільового медичного страхового фонду та страхувальниками у вигляді суб’єктів господарювання або негосподарюючих суб’єктів і застрахованих осіб, відповідно до якого страхувальник зобов’язується вносити солідарні внески пропорційно рівню доходу до цільового фонду, страховик зобов’язується при настанні страхового випадку в  межах Програми обов’язкового медичного страхування згідно з медичними стандартами організувати та профінансувати надання застрахованому контингенту медичну допомогу.

На відміну від загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування, добровільне страхування засноване лише на волевиявленні сторін. Особливості укладання, змісту і виконання договорів добровільної форми страхування, правил страхування відпрацьовуються самостійно страховими компаніями для кожного виду страхування. Ці правила затверджуються уповноваженим органом при видачі ліцензії на право займатися визначеними видами страхування. Добровільне страхування передбачає формування суттєвих умов договору страхування за згодою сторін.

Крім того, з розвитком ринку страхових медичних послуг, зростанням конкуренції між страховими компаніями, вивченням потреб населення у різних видах медичної допомоги вводяться нові види добровільного медичного страхування, до яких слід віднести страхування медичних витрат. Відповідно до ст. 6 Закону України «Про страхування» правовідносини з добровільного страхування медичних витрат виникають на підставі укладеного договору добровільного страхування медичних витрат.

На практиці серед добровільного страхування розрізняють також так зване корпоративне страхування, коли особи працездатного віку отримують медичну страховку як елемент соціального пакета від роботодавця. Договір укладається уповноваженими особами роботодавця, оплачується централізовано. Зазвичай таке страхування для самих пацієнтів безкоштовне. У цьому випадку договір страхування укладається між суб’єктами господарювання або між господарюючим та негосподарюючим суб’єктом на користь третьої сторони.

Отже, як вже зазначалося, договір страхування — це угода двох або кількох осіб, яка спрямована на встановлення, зміну або розірвання між ними правових зв’язків, а саме прав і обов’язків. Такий договір виконує дві основні функції. По-перше, це — юридичний факт, з яким норми права пов’язують виникнення, а також зміни і припинення зобов’язань. Відповідні зобов’язання, оскільки вони виникають на підставі договору, називаються договірними. Кожне зобов’язання відбиває певні правовідносини. Це означає, що договір як угода сторін є юридичним фактом, на підставі якого виникають договірні зобов’язання і правові відносини. По-друге, оскільки сторони договору не лише встановлюють між собою правовий зв’язок, а й тією чи іншою мірою визначають його зміст, то договір є ще й засобом регулювання відносин, формування умов, на яких будується правовий зв’язок його учасників.

Страховики, які здійснюють страхування здоров’я та життя, зобов’язані вести персоніфікований (індивідуальний) облік договорів страхування в  порядку та на умовах, визначених уповноваженим органом. Договори страхування укладаються відповідно до правил страхування, міжнародних систем страхування, які вимагають застосування уніфікованих умов страхування, з урахуванням вимог чинного законодавства України.

Аналіз визначень договору добровільного страхування медичних витрат дозволяє виділити наступні основні ознаки договору страхування в  цілому:

  • договір страхування медичних витрат є оплатним договором, оскільки діям страхувальника відповідає обов’язок страховика вчинити зустрічну дію;
  • цей договір є двостороннім або багатостороннім, у кожної з його сторін виникають права та обов’язки, при цьому права однієї сторони співвідносяться з обов’язками іншої таким чином, що відповідному обов’язку страховика кореспондує відповідне право страхувальника, тобто страхувальник при укладанні договору зобов’язаний платити одразу;
  • договір добровільного страхування медичних витрат є реальним чи консенсуальним; цей договорів відноситься до алеаторних (ризикових) договорів, а специфіка алеаторних договорів полягає в  тому, що залежно від настання чи ненастання встановленої обставини виграє одна сторона, а програє інша;
  • цей договір належить до групи казуальних угод, які залежать від мети та підстави їх виникнення, казуальність має зберігатися протягом усього строку існування договору;
  • виконання обов’язків за зазначеним строковим договором здійснюється сторонами протягом певного періоду, термін дії договору є істотною умовою договору страхування;
  • страхувальник за даним договором має право укласти його на користь третьої особи, якій страховик повинен здійснювати страхову виплату, при настанні страхового випадку, при цьому право вимоги третьої особи може співіснувати з правом вимоги особи, яка уклала договір, але одночасно ці вимоги висуватися не можуть;
  • зазначені договори можна віднести до групи договорів приєднання, тобто такі, типові умови яких пропонуються страховиком, конкретизуються лише реквізити сторін та окремі спеціальні умови за погодженням.

Досвід страхових медичних організацій на ринку України свідчить, що при добровільному страхуванні медичних витрат укладаються два види договорів: договір між страхувальником і страховою медичною організацією на користь громадянина, а якщо страхувальник юридична особа, то на користь працівника цього суб’єкта господарювання; договір між страховою медичною організацією та медичним закладом, до якого за наявності страхового випадку має звернутися громадянин. При цьому страхувальник згідно з договором добровільного страхування медичних витрат перераховує кошти в  страхову медичну організацію, яка, у свою чергу за наявності страхового випадку сплачує медичному закладу вартість медичних послуг відповідно до рахунків.

Тарифи на медичні, фармацевтичні та інші послуги добровільного медичного страхування мають встановлюватися за згодою страховика та медичного закладу, що надає відповідні послуги. Значне місце серед страхових понять посідає поняття «франшиза». У договорі добровільного страхування медичних витрат за домовленістю сторін може бути передбачена франшиза, тобто частина збитків, що не відшкодовується страховиком, згідно з договором страхування медичних витрат. У разі встановлення умовної франшизи страховик звільняється від відповідальності за заподіяну шкоду, якщо його розмір не перевищує франшизу. У разі встановлення безумовної франшизи відповідальність страховика визначається розміром збитку за відрахуванням франшизи.

Порядок укладання договору визначається Законом України «Про страхування» та цивільним законодавством. Існують дві стадії у процесі укладання договору: пропозиція однієї сторони іншій вступити в  договірні відносини — оферта; одержання і прийняття пропозиції іншою стороною — акцепт, що вказує на згоду останньої укласти договір на умовах, закладених у пропозиції. Питання про правову характеристику — оферту — не може розглядатися без урахування теоретичних положень, розроблених наукою, та постанов цивільного законодавства. Пропозиція щодо укладання договору може визначатися як оферта, якщо вона відповідає ряду необхідних ознак, зокрема, з оферти має випливати волевиявлення щодо укладання договору, а не просто наводитися інформація про можливість укладання договору. Оферта має бути адресована конкретній особі. Законодавче визначення оферти і перелік ознак, яким вона має відповідати, передбачено в  цивільному законодавстві. Згідно з ним пропозиція щодо укладання договору одній або кільком конкретним особам є офертою, якщо вона достатньо визначена і відбиває намір особи, яка внесла пропозицію, вважати себе пов’язаною договором у разі її прийняття — акцепту. Пропозиція вважається достатньо визначеною, якщо в  ній зазначені істотні умови договору (ст. 982 ЦК України) або порядок його визначення.

Законодавство розрізняє порядок укладання договорів залежно від пропозиції, зробленої однією зі сторін з визначенням строків для відповіді або без їх визначення. Коли пропозиції укласти договір зроблено з вказуванням строку для відповіді, момент укладання договору встановлюється залежно від того, в  усній чи письмовій формі подано пропозицію. У першому випадку договір визначається укладеним, якщо інша сторона терміново повідомила особу, яка внесла пропозицію, про прийняття цієї пропозиції. В  іншому випадку угода вважається досягнутою і договір укладеним, якщо повідомлення про прийняття пропозиції одержано до строку, встановленого законодавством, а якщо такий строк не встановлений, — у межах необхідного для цього часу.

Згідно зі ст. 634 ЦК України договір добровільного страхування медичних витрат слід віднести до договорів про приєднання, оскільки умови, що встановлені однією зі сторін у формулярах або інших стандартних формах, можуть бути укладені лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в  цілому. Зазначений договір також може бути укладений як на користь однієї людини, так й на користь групи людей. До форми договору страхування застосовують загальні правила (ст. 981 ЦК України), установлені для форми угоди. Якщо згідно із законодавством або угодою сторін договір має бути укладений у письмовій формі, то він може бути укладений складанням одного документа, підписаного сторонами, обміну листами, телетайпограмами тощо, а також підписаний стороною, яка їх надсилає.

Законодавство передбачає, що для укладання договору страхувальник подає страховикові письмову заяву встановленої форми або іншим способом повідомляє про свій намір укласти договір страхування. Для письмового визнання договору страхування необхідна не тільки письмова заява страхувальника, а й письмова згода страхової організації на укладання такого договору, підтвердженням якої є страхове свідоцтво або страховий поліс, виданий страховиком. Як правило, добровільне медичне страхування є доповненням до обов’язкового. У рамках добровільного медичного страхування передбачається оплата медичних послуг понад програму обов’язкового медичного страхування.

Добровільне медичне страхування базується на залучені вільних коштів підприємств, організацій і населення до сфери охорони здоров’я

Добровільне медичне страхування має на меті забезпечити страхувальникові або застрахованому гарантії повної або часткової компенсації страховиком додаткових витрат, пов’язаних із зверненням до медичної установи за послугою, яка надається згідно з програмою добровільного медичного страхування.

Програми добровільного медичного страхування розрізняються між собою залежно від:

  • переліку медичних послуг, наприклад, у разі стаціонарного лікування або виклику лікаря додому;
  • контингенту застрахованих, послуги дітям або дорослим;
  • переліку медичних установ, що їх пропонує страхова організація для виконання програми добровільного медичного страхування;
  • від вартості надаваних послуг.

Добровільна форма медичного страхування передбачає застосування видів страхування, в  яких відповідальність страховика виникає за фактом захворювання або лікування. Виплату за цими видами страхова організація здійснює у вигляді фіксованої страхової суми або добових. Добровільною формою охоплені й ті види страхування, згідно з якими відповідальність страхової організації настає у разі звернення страхувальника або застрахованого до медичної установи за одержанням медичної допомоги або послуг відповідно до умов договору страхування. Виплата має вигляд компенсації вартості необхідного лікування. Поява добровільної форми медичного страхування зумовлена тим, що обсяг послуг й умови надання медичної допомоги за програмами обов’язкового медичного страхування обмежені. Добровільне медичне страхування базується на залучені вільних коштів підприємств, організацій і населення до сфери охорони здоров’я.

Розвиток медичного страхування в  Україні пов’язаний зі створенням відповідної інфраструктури. Враховуючи це, Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 04.12.1998 р. «Про створення мережі закладів з організації надання медичної допомоги «Асистанс-Україна». Вважається, що її створення може сприяти збільшенню кількості страхових компаній, які пропонують послуги з медичного страхування. «Асистанс-Україна» повинна не тільки взяти на себе функцію щодо укладання договорів з медичними установами, а й координувати роботу з обслуговування страхувальників.

Крім того, постановою Кабінету Міністрів України від 13.01.1999 р. «Про вдосконалення порядку надання медичної допомоги іноземним громадянам, які тимчасово перебувають на території України» були запроваджені основи забезпечення страхового захисту іноземних громадян та осіб без громадянства, які потребують екстреної медичної допомоги. Такі громадяни можуть під час оформлення в’їзних віз або при перетині державного кордону укласти відповідний договір страхування із державною акціонерною страховою компанією України з надання екстреної медичної допомоги іноземним громадянам — «Укрінмедстрах».

Отже, договір добровільного медичного страхування можна визначити як угоду між страхувальником у вигляді суб’єкта господарювання на користь фізичної особи або у вигляді громадянина та страховою медичною організацією як суб’єкта господарювання, про те, що страхувальник своєчасно перераховує страхові платежі останній, яка у разі настання страхового випадку виплачує ліцензованому медичному закладу вартість медичної послуги згідно з рахунком в  обсязі, передбаченому договором та програмою добровільного медичного страхування. При цьому розмір страхової суми встановлюється за згодою сторін. n

В.М. Пашков, член правління
Аптечної професійної асоціації України,
член Дорадчої ради
при Комітеті Верховної Ради України
з питань охорони здоров’я,
доцент Полтавського факультету
Національної юридичної академії
ім. Ярослава Мудрого,
кандидат юридичних наук

Коментарі

Коментарі до цього матеріалу відсутні. Прокоментуйте першим

Добавить свой

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Останні новини та статті