Чим загрожує найбільша демографічна криза Україні?

Інститут демографії та соціальних досліджень ім. М. Птухи Національної академії наук України прогнозує, що нинішнього року відзначається найбільш значне зниження народжуваності за всі роки незалежності. Згідно з даними платформи Opendatabot, за підсумками I півріччя 2023 р. в Україні народилося 96,8 тис. дітей (з них 47,2 тис. дівчаток та 49,6 тис. хлопчиків), що на 23% менше порівняно з аналогічним періодом 2021 р. і на 9% порівняно з аналогічним періодом 2022 р. Такі дані зумовлені в тому числі від’їздом частини населення з країни у зв’язку із початком повномасштабної війни. Частина дітей народжена за кордоном та їх поява не посвідчена в українських держустановах. Також багато сімей відкладають народження дитини у зв’язку із безпековою ситуацією. Демографічна криза — один з найбільших викликів, який муситиме вирішувати Україна після завершення війни. Однак слід зазначити, що скорочення чисельності населення та зниження народжуваності — це не проблема лише останнього року. У цій публікації пропонуємо розібратися, які є дані щодо народжуваності в областях України, як переміщувалося населення, чи варто очікувати повоєнного бебі-буму, чому варто приділяти увагу проблемі збереження та відновлення генофонду української нації та які уроки ми можемо винести з досвіду інших країн, які пережили воєнний конфлікт.

Скільки народилося дітей у першій рік повномасштабного вторгнення

Державна служба статистики України (ДССУ) наразі не надає актуальну статистику стосовно кількості новонароджених. Однак органи місцевої влади коментують дані у своїх регіонах. Так, як поінформував мер Києва Віталій Кличко, у 2022 р. в Києві народилося 16,5 тис. немовлят. У 2021 р., за даними ДССУ, цей показник становив 29,6 тис. живонароджених. У Київській обл., за даними Київської обласної військової адміністрації, народилося 7,6 тис. дітей (у 2021 р. згідно зі статистикою ДССУ — 12,6 тис.).

Найбільший спад кількості новонароджених у 2022 р. порівняно із 2021 р. зафіксовано в Києві, Харківській, Запорізькій, Миколаївській та Київській областях (рис. 1). Це регіони, на території яких велися та/або ведуться бойові дії, й області, з яких часто виїжджали українці, переміщуючись у межах України або за кордон. Найменше з точки зору народжуваності «постраждали» центральні регіони.

Рис. 1. Кількість новонароджених у 2021–2022 рр. у різних областях України

За даними Центру економічної стратегії, із Запорізької обл. виїхали майже чверть усіх мешканців, а із Києва та Київської обл. — майже п’ята частина. Харківська обл. втратила 17%, Дніпропетровська та Миколаївська обл. — по 16%.

Інститут демографії та соціальних досліджень ім. М. Птухи НАН України оцінює кількість українців за кордоном приблизно у 5 млн осіб. Переважно виїжджали містяни, і левова частина — це киянки й харків’янки.

Водночас Київщина та Харківщина стали одними з областей, які прийняли найбільше внутрішньо переміщених осіб (ВПО). За даними Міжнародної організації з міграції, 50% усіх ВПО зосереджено в Харківській, Дніпропетровській, Одеській, Київській областях та Києві (рис. 2). До топ-5 областей походження ВПО належать Харківська, Донецька, Запорізька, Херсонська та Луганська області.

Рис. 2. Основні області походження та переміщення ВПО

За даними 13-го раунду опитування в рамках звіту про внутрішнє переміщення в Україні Міжнародної організації з міграції, 7% від поточної кількості ВПО мали досвід переміщення за межі країни більш ніж на 2 тиж, перш ніж повернутися до України. Більшість ВПО цієї групи походять з областей, частина яких наразі тимчасово залишається під російською окупацією. Хоча деякі з них перебралися до місцевості поблизу лінії фронту (наприклад у Харківську обл.), решта розпорошені по всій країні, в тому числі в західному і північному макрорегіонах.

Станом на 14 червня 2023 р., на одну родину, що складається виключно з ВПО, припадає 1,57 дітей.

Поточна структура населення

В одній із попередніх публікацій ми акцентували увагу на тому, що повномасштабна війна, міграція молодих людей за кордон, а також попередні тенденції старіння населення привели до значної деформації вікової структури населення. Утворилося «вузьке горлечко» молодих людей працездатного віку, на яких лягає основний економічний тягар.

За оцінками Українського інституту майбутнього, станом на червень 2023 р. постійне населення України становить 28,5 млн осіб. На 11,7 млн економічно активних громадян припадає 16,8 млн осіб економічно неактивних, включаючи пенсіонерів, дітей, інвалідів та ін. Зайнятих в Україні сьогодні близько 9–9,3 млн осіб.

Відтворення поколінь: криза демореальності

Слід зазначити, що зниження народжуваності в Україні відзначається ще з 2013 р., а скорочення населення почалося ще у 1960-х роках.

Середня кількість дівчат, яких народжує одна жінка протягом життя, має становити принаймні одиницю для того, щоб покоління дочок було рівно чисельним поколінню матерів. А оскільки хлопчиків народжується більше, ніж дівчаток, то сумарний коефіцієнт народжуваності, тобто середня кількість дітей, яких народжує одна жінка протягом життя, для відтворення поколінь має бути більшим, ніж 2. Ситуація, коли такі показники востаннє досягалися в Україні, зафіксовані в середині 1960-х років (за часів УРСР). Після цього народжуваність знижувалася, а економічна криза, спричинена розпадом СРСР, лише прискорила цей процес.

У 2021 р., за даними Інституту демографії та соціальних досліджень, в Україні 10 жінок у середньому народжували 7 дітей. Експерти Інституту не вважають, що у повоєнний час варто очікувати бебі-буму, як після Другої світової війни, оскільки дітей зараз народжують більш свідомо, з огляду на соціально-економічні умови.

Слід зазначити, що наразі велика кількість країн переживає демографічну кризу. За останні роки рівень народжуваності в усьому світі знизився. Якщо 70 років тому жінки мали в середньому 5 дітей, то зараз ця цифра опустилася нижче 3. Це зумовлено, зокрема, розширенням прав жінок і їх можливостей у сфері здобуття освіти та професійного розвитку, зниженням рівня дитячої смертності, а також збільшенням витрат на виховання дітей.

Другий демографічний перехід — зниження народжуваності та збільшення тривалості життя — фаза, яку пройшли або проходять практично всі розвинені країни і починають проходити більшість країн, що розвиваються, в міру зростання їх ВВП на душу населення, розвитку медицини та рівня освіченості жінок.

Відбувається старіння населення, тобто підвищується медіанний вік глобально. Люди довше навчаються, у пізнішому віці переходять до формування сім’ї, жінки — до пізнішого народження дітей (або зовсім відмовляються від цього).

Наслідки демографічних змін

Як описується у звіті «Що чекає на глобальний світ до 2030» Українського інституту майбутнього, демографічні зміни спричинять трансформації в інших сферах.

Оскільки люди житимуть довше, пізніше виходитимуть на пенсію, внаслідок чого збільшуватиметься середній вік працівників, це створюватиме попит на технології, які допомагають покращувати фізичні та когнітивні здібності, довше продовжувати активний спосіб життя.

Через вимушене зростання бюджетних/соціальних витрат країнам буде складніше підтримувати економічне зростання. Урядам доведеться підвищувати податки та/або пенсійний вік, відкривати свої кордони для мігрантів. На багатьох країн чекають криза пенсійної системи та відмова від класичної пенсії, можливо, трансформація в базовий універсальний дохід. Це форма соціального забезпечення, згідно з якою кожен громадянин країни має гарантований мінімум грошового забезпечення, який виплачується державою без додаткових умов.

Також очікується зміна структури попиту на товари та послуги. Наприклад, високий попит у населення віком 30–50 років мають товари тривалого користування, а люди віком 60+ потребують послуг з догляду. Структура економіки змінюватиметься на користь людей старшого віку.

Зростатиме попит на послуги, де традиційно задіяно більше жіночої праці, — допомога особам похилого віку, догляд за дітьми та ін. Разом зі зростанням ролі жінок у суспільстві у світовий порядок денний включатиметься все більше соціальних питань: виховання дітей, освіта, безпека тощо.

Запит на безпеку невпинно зростає разом з усвідомленням цінності людського життя. Це показала, зокрема, пандемія коронавірусу, коли для порятунку життя людей країни вживали заходів, які не найкращим чином впливали на економіку. Розвиваються загальний тренд та запит на різні форми безпеки — від воєн, тероризму, кібератак, пожеж, торнадо тощо.

На фоні тотальної цифровізації, постійного прискорення темпу життя та збільшення швидкості всіх процесів у світі людство стає більш тривожним. Окрім стимулювання розвитку різних технологій безпеки, це також посилюватиме тренд на підтримку психологічного здоров’я.

Українці за кордоном: як не втратити, а повернути?

Фахівці Інституту не вважають, що бейбі-бум в Україні після війни буде дуже суттєвим. Досвід попередніх війн показував, що у повоєнні роки народжувалося багато дітей, адже батьки на час війни відкладали народження малюків. Однак слід враховувати, що зараз здебільшого орієнтуються на одну дитину в сім’ї. Не в останню чергу це зумовлено фінансовими причинами. Слід зазначити, що на рівні деяких регіонів розробляються програми допомоги. Наприклад, на Івано-Франківщині через зниження народжуваності у громаді розробляють програму фінансової підтримки для батьків, діти яких народяться у 2023 р.

Як вважають фахівці Інституту демографії та соціальних досліджень, сьогодні демографічні перспективи України залежать не стільки від рівня народжуваності чи смертності, скільки від міграції населення. Наслідки демографічної проблеми повною мірою ми відчуємо, коли стане зрозуміло, скільки людей після закінчення війни не повернуться додому.

Європейці ставляться до українських біженців здебільшого позитивно, хоча деякі українці відзначають, що з часом ставлення дещо погіршується. Багато з біженців — це люди з освітою, відносно молоді й готові працювати. Це свідчить на користь того, що українцям буде легше адаптуватися до життя за кордоном, що підвищує ризик їх неповернення в Україну.

Центр економічної стратегії виділяє 4 групи біженців.

Перша група — це класичні біженці: переважно жінки з дітьми. Після завершення війни чоловіки возз’єднаються зі своїми сім’ями. Це може статися як шляхом повернення жінок з дітьми до України, так і переселенням чоловіків до країн, в яких осіла їх сім’я за кордоном.

Друга група — це квазітрудові мігранти, що виїхали за кордон не лише через війну, а й для роботи. Їх повернення залежатиме від того, наскільки вони зможуть себе реалізувати в тих країнах, куди вони поїхали, а також що буде після завершення режиму тимчасового захисту.

Третя група — професіонали, люди, які частіше за інші групи працюють за спеціальністю та менше готові працювати не за нею. У цій групі є люди, які охоче планують повернутися в Україну. Для них важливі як безпекова ситуація, так і перспективи для дітей, зокрема реформи в освітній системі України.

Що стосується підприємців, які переїхали й утворили потужні українські бізнес-ком’юніті за кордоном, то задля їх повернення важливо створити умови, які дозволяють вільно розвиватися бізнесу. Податкова та митна реформа і дерегуляція можуть стати ключем до привабливості українського ринку для інвесторів, зокрема місцевих.

Четверта група — люди із зони бойових дій: це українці, які найбільше постраждали від війни. Люди з цієї групи висловлюють найбільшу готовність повернутися в інший регіон України, якщо повернутися в рідний буде неможливо. Однак їх рішення як загалом про повернення в Україну, так і про переїзд у безпечніший регіон залежить від того, чи будуть створені умови для цього — можливість знайти добре оплачувану роботу та отримати безкоштовне чи субсидоване житло.

Хоча за даними опитувань переважна більшість українців, що зараз перебувають за кордоном, кажуть, що планують повернутися та надають перевагу життю в Україні, експерти не впевнені, що вони усі насправді повернуться. На це є декілька причин. Чим довше триватиме війна, тим більше українців знаходитимуть роботу за кордоном та адаптуватимуться до життя там. Навіть якщо життя в Україні подобається більше, ніж життя за кордоном, деякі українці готові терпіти тимчасові незручності заради майбутнього дітей, якщо вважатимуть, що перспективи за кордоном для них кращі. Окрім того, людям, що виїхали за кордон із зони бойових дій, може бути нікуди повертатися. Також не слід скидати з рахунків і можливе небажання респондентів давати «соціально небажані відповіді», а також інтерпретація «повернення в Україну» як тимчасового відвідування.

За розрахунками Центру економічної стратегії, за кордоном можуть залишитися від 860 тис. до 2,7 млн українців. Неповернення чинитиме суттєвий вплив на українську економіку, яка може втратити від 2,5 до 7,7% ВВП.

Досвід інших країн

У проміжному аналітичному звіті в рамках проєкту «Біженці з України: хто вони, скільки їх та як їх повернути?» Центру економічної стратегії, розглядався досвід із поверненням біженців після війн в інших країнах. Особливу увагу приділено прикладу Боснії і Герцеговині, яка, як і Україна, розташована в Європі та має спільний кордон з країнами ЄС. Тому боснійці, як і українці, мали відносно простий доступ до цих держав.

Під час війни в Боснії і Герцеговині у 1992–1995 рр. майже половина населення стали переселенцями. 1,2 млн виїхали за кордон (більшість у країни Західної Європи). Спершу усі країни ЄС надали біженцям із Боснії статус тимчасового захисту. Однак з часом умови перебування змінилися, і кожна країна розробила власні умови. Так, наприклад, Австрія, Нідерланди, Данія та Швеція дали усім, хто отримав статус тимчасового захисту, постійну посвідку на проживання, яка залишалася дійсною навіть після закінчення війни. Натомість Німеччина надала біженцям лише тимчасову посвідку на проживання, яка перестала бути дійсною після закінчення війни, змушуючи біженців повернутися додому. Різною була і політика щодо доступу до ринку праці: більшість країн не дозволяли біженцям працювати, доки вони оформлюють статус біженця, що інколи займало роки.

Процес повернення в повоєнні роки не був швидким. До 1999 р. (через 4 роки після закінчення війни) додому повернулися близько половини вимушених переселенців. Через різну політику країн ЄС щодо боснійських біженців різними були і темпи їх повернення із різних країн. Існує декілька причин, чому велика кількість переселенців не повернулися додому швидко або й зовсім не повернулися. По-перше, хоча бойові дії й припинилися, між різними етнічними групами все ж залишалися напруженість та непорозуміння, тож переселенцям могло бути страшно повертатися додому. По-друге, процес повернення нерухомості справжнім власникам був неуспішним. Процес будівництва нової інфраструктури та житла також був не дуже успішним: існувала конкуренція між різними громадськими організаціями, які цим займалися, поширеною була і корупція. Також відбудова фокусувалася на житлі, менше ресурсів виділялося на відбудову шкіл, систем водопостачання та іншої інфраструктури. Несприятливою для повернення була і загальна економічна ситуація: високий рівень безробіття, низькі (порівняно з країнами ЄС) зарплати, відсутність соціальної мобільності тощо.

Відтак, базуючись на проаналізованому досвіді, експерти вважають, що, по-перше, Україна має співпрацювати із європейськими партнерами задля повернення українців після війни. По-друге, потрібна швидка післявоєнна відбудова постраждалих регіонів. При цьому важливо відновлювати не лише житлові будинки, а й інфраструктуру, а також запровадити контроль за використанням коштів, щоб уникнути корупції. Поки триває відбудова, необхідно надавати допомогу людям із постраждалих регіонів (грошові виплати, забезпечення житлом чи субсидування його оренди). Також вагомою буде допомога в пошуку роботи в безпечнішому регіоні, курси перекваліфікації. Адже багато українців, особливо тих, хто виїхав із зони бойових дій, кажуть, що вагомим стимулом повернутися в Україну була б можливість знайти добре оплачувану роботу в більш безпечному регіоні. У цьому можуть допомогти як державні структури (наприклад служба зайнятості), так і приватні організації.

Для того щоб стимулювати повернення біженців, заходи мають бути довгостроковими та спрямованими на відновлення інфраструктури та державних послуг, наприклад освіта та медицина. Якщо міжнародна підтримка буде короткостроковою, то коли вона закінчиться, а умов для гідного життя не буде створено, біженці, які мали досвід проживання в іншій країні, можуть повернутися туди.

Що буде з етнічною структурою?

Природне скорочення населення та величезна хвиля вимушених мігрантів, з-поміж яких висока частка дітей та жінок репродуктивного віку, значна залученість молодих чоловіків у бойових діях створюють суттєві «пробіли» у статево-віковій структурі населення та вкрай негативно позначаються на процесах демографічного відтворення. Наявні пробіли в повоєнний період можуть заповнюватися, з одного боку, українцями, які повертатимуться, а з іншого — особами інших національностей в умовах політики, спрямованої на залучення іноземної робочої сили.

Зростання смертності через війну, зниження народжуваності та міграція можуть призвести до зміни етнічного складу нації, як вважають фахівці Інституту демографії та соціальних досліджень.

Дії, вчинені збройними силами рф та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії рф проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 р., визнано геноцидом українського народу Верховною Радою України. Акти геноциду проявляються, зокрема, у масових звірствах на тимчасово окупованих територіях; умисному створенні таких умов, які завдають страждань українському народу, що в підсумку призводять до фізичного знищення (зокрема через блокаду населених пунктів, недопущення гуманітарної допомоги та перешкоджання евакуації цивільного населення, захоплення та цілеспрямоване знищення об’єктів інфраструктури, що забезпечує базові потреби людей); системних діях, спрямованих на створення умов, які підривають економічний потенціал та безпеку.

Прямі втрати загиблими серед цивільного населення вимірюються десятками тисяч (реальна цифра невідома, адже дані на тимчасово окупованих та свіжозвільнених областях наразі зібрати повною мірою неможливо). На війні країна втрачає молодих дорослих чоловіків і жінок.

У ХХ ст. Україна пережила низку катастроф та криз, що були безпосередньо пов’язані з агресією тоталітарних режимів. Однак, як зазначають в Інституті дослідження Голодомору, вони відбувалися на перших стадіях демографічного переходу, де ще зберігався високий демографічний потенціал. Зараз Україна не володіє потенціалом для повернення хоча б до нульового приросту населення за рахунок ані природного, ані міграційного руху.

У 30-річній перспективі (до 2050 р.), за найоптимістичнішими оцінками, населення України може скоротитися до 34 млн. За умов високого відсотка повернення біженців, швидкого економічного відновлення завдяки потужній підтримці міжнародних партнерів, поступового зниження рівня еміграції та переходу до країни, що приймає емігрантів. Такі прогнози окреслені у звіті «Ukraine’s population future after the Russian Invasion — The role of migration for demographic change» Європейської комісії.

Тенденції і перспективи у демографічній ситуації будуть розглядатися в ході конференції «Фармбюджет 2024». Детальніше з тематикою заходу та персоналіями ключових спікерів можна ознайомитися за посиланням .

Катерина Дмитрик,
за матеріалами opendatabot.ua; uifuture.org; press.un.org; dtm.iom.int; www.weforum.org; ces.org.ua; holodomormuseum.org.ua

Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!