Державна політика щодо соціальних інновацій у галузі охорони здоров’я

Віталій Пашков

Розвиток галузі охорони здоров’я характеризується необхідністю постійного підвищення продуктивності медичних послуг в умовах обмеження первинних ресурсів. Але динамічний соціально-економічний розвиток кожної країни неможливий без всебічного та безперервного використання нововведень, які є каталізаторами загального розвитку. На це вказує досвід Японії, Південної Кореї, Китаю та інших азійських «тигрів», які, зробивши ставку на інтенсивні технологічні зміни, за короткий період забезпечили своє потужне економічне зростання. Безумовно, й державою здійснюються певні законодавчі кроки з метою виправлення жахливого становища, що склалося в галузі охорони здоров’я.

Так, в Основах законодавства України про охорону здоров’я (ст. 20) задекларовано, що держава сприяє розвитку наукових досліджень у галузі охорони здоров’я і впровадженню їх результатів у діяльність закладів і працівників охорони здоров’я, зазначені дослідження фінансуються на конкурсній основі з державного бюджету, а також інших джерел фінансування, що не суперечать законодавству. Крім того, в Законі України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» (ст. 7), пріоритетними напрямами інноваційної діяльності визначено: охорона й оздоровлення людини та навколишнього середовища.

В той же час рейтинг України за індексом технологічного рівня засвідчує подвійне відставання від промислово розвинутих країн. З огляду на це в галузі постійно здійснюється організаційна перебудова системи охорони здоров’я з метою підвищення ефективності використання наявних ресурсів. З погляду більшості дослідників та практиків, це повинно відбуватися шляхом стимулювання інноваційної діяльності, тобто діяльності, спрямованої на використання результатів наукових досліджень та розробок для розширення й обновлення номенклатури та поліпшення якості продукції чи товарів і послуг, удосконалення технологій їх виготовлення з наступним впровадженням та ефективною реалізацією.

Вирішення цього завдання можливе лише шляхом дотримання державної інноваційної політики, метою якої, відповідно до Закону України «Про інноваційну діяльність» (ст. 3), є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, для забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних енерго- і ресурсозберігаючих технологій, для виробництва й реалізації нових видів конкурентоспроможної продукції.

Той факт, що стимулювання й активізація інноваційних процесів, становлення інформаційного суспільства вважаються державою пріоритетними національними інтересами і взяті нею за орієнтир при формуванні курсу подальшого соціально-економічного розвитку, означає, що питання створення умов активізації та реалізації інноваційних перетворень як в економіці, так і в соціальній сфері, побудова інноваційної моделі економічного розвитку є складовою обраного стратегічного курсу соціально-економічної політики України.

Якщо брати до уваги визначення, викладене в Законі України «Про інвестиційну діяльність» (ст. 3), відповідно до якого інноваційна діяльність розглядається як різновид інвестиційної діяльності, то необхідно враховувати аналогічний публічно-правовий вимір регулювання інноваційної діяльності, направлений на реалізацію публічних інтересів, що перш за все задовольняє приватні інтереси. Самі правові засоби, що мають забезпечувати публічні інтереси, можуть полягати в наданні преференції (податкових або митних пільг), форм прямої державної підтримки, додаткових гарантій які забезпечують інтереси учасників інвестиційних, у тому числі інноваційних відносин, з іншого боку — в необхідності виконання такими учасниками зустрічних щодо органу публічної влади соціально-важливих обов’язків.

Отже, сфера прикладання державою зусиль щодо забезпечення інноваційного розвитку не вичерпується лише інвестиційною та структурно-галузевою політикою, тому що інноваційний компонент є складовою фактично кожного напрямку економічної політики. При цьому необхідно враховувати не лише законодавче врегулювання всіх етапів інноваційного процесу — від фундаментальних та прикладних досліджень через механізми передачі до впровадження у виробництво і, нарешті, до масового випуску інноваційної продукції, а й відносини між суб’єктами інноваційної діяльності при переході до наступного етапу [2]. Передусім необхідно з’ясувати зміст діяльності, що вважається інноваційною саме для галузі охорони здоров’я.

Так, під інноваційною діяльністю більшість правознавців розуміють діяльність, що пов’язана з розробкою, підготовкою, впровадженням, використанням та комерціалізацією інновацій у сфері суспільного виробництва з метою отримання нової або вдосконаленої продукції, надання інноваційних робіт, послуг, а також підвищення техніко-технологічних показників відповідної господарської діяльності та виробничого процесу [3].

Але дехто розглядає стадії інноваційної діяльності в ширшому аспекті та розрізняє: творчу діяльність з генеруванням ідей; втілення їх в об’єкт інтелектуальної власності або інший об’єкт творчої діяльності, що не піддається регулюванню нормами права інтелектуальної власності; їх впровадження на практиці, якщо йдеться про науково-технічні ідеї, та впровадження у виробництво. У свою чергу, остання стадія складається з ресурсно-інвестиційного пошуку (доінноваційне впровадження) та постінноваційного виробництва, тобто на етапі його переведення до нововведення.

Можна вважати, що новаціями є такі правові об’єкти, як наукові, науково-прикладні та інтелектуальні результати праці, що об’єднують в єдину групу об’єкти правового регулювання. Результати інтелектуальної діяльності поділяються на дві підгрупи: наукові, в тому числі науково-прикладні, та інші інтелектуальні результати [4].

Об’єктами інноваційної діяльності в юридичному значенні можна розглядати: інноваційну розробку — комплексний об’єкт, що утворюється в результаті проведення робіт із розроблення проекту реалізації об’єкта інтелектуальної власності та включає в себе об’єкт інтелектуальної власності і право на його використання, комплект документів на право його впровадження (інноваційний проект), у тому числі такий документ, що підтверджує проведення оцінки об’єкта інтелектуальної власності та визначення його вартості; інноваційний продукт — результат робіт із доведення об’єкта інтелектуальної власності до стадії впровадження через здійснення дослідно-конструкторських, технологічних, інженерних, пошукових робіт, проектування, випробування та інших робіт із виготовленням дослідних зразків або пробних партій продукції або запровадженням експериментального виробництва та складанням технічної документації з впровадження об’єкта інтелектуальної власності з розробкою технічних умов виробництва нової продукції та/або використання у виробничому процесі нової технології, способу, процесу, ресурсу, іншого рішення; інноваційна продукція — кінцевий результат впровадження інновації у вигляді випуску нової або суттєво удосконаленої продукції, або інноваційномісткої продукції, або інноваційних послуг.

Необхідно відзначити, що більшість об’єктів інновацій не належать до класу інноваційних продуктів, а саме: ті, що не містять об’єктів інтелектуальної власності або є лише удосконаленнями існуючих технологій чи продуктів, що не відповідають вимозі новизни (світової або мінімум локальної), а є просто новими в рамках господарської діяльності певного суб’єкта господарювання або не доведені до стадії впровадження (реалізації) та/або комерціалізації. Крім того, такі об’єкти інновацій, як послуги та організаційно-технічні рішення, зовсім не можуть становити об’єкт інноваційного продукту.

Ратифікованою 1968 р. Конвенцією про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності визначено, що інтелектуальна власність охоплює широке коло прав, які належать до літературних, художніх і наукових творів, виконавчої діяльності артистів, звукозапису, радіо- і телевізійних передач, винаходів у всіх сферах людської діяльності, наукових відкриттів, промислових зразків, товарних знаків, знаків обслуговування, фірмових найменувань та комерційних позначень, захисту проти недобросовісної конкуренції, а також усі інші результати інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній сферах.

Втім, інновації не обмежуються науково-виробничою сферою, оскільки важливими є також інновації в політиці, правовій і соціальній сферах. Тому сфера застосування інновацій може включати в себе: нововведення, перетворення в економіці, техніці, соціальній та інших галузях, що сприяють створенню інтелектуальної власності; синтезування нових ідей, розроблення нових теорій і моделей як у науково-технічній сфері, на виробництві, так і в соціальній сфері, включаючи правові концепції, соціальні та політичні програми; впровадження у виробництво цих ідей, програм, об’єктів інтелектуальної власності з одержанням кінцевого продукту або результату.

Натомість юристи-господарники залежно від мети здійснення інноваційної діяльності розрізняють: некомерційну інноваційну діяльність, пов’язану з виконанням довгострокових програм не лише у виробництві, а й в інших сферах суспільного життя; комерційну інноваційну діяльність, спрямовану на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок [5].

Із погляду дослідників у галузі охорони здоров’я Д.В. Карамишева та А.С. Немченко, інноваційні проекти можуть бути: промисловими — спрямованими на випуск та продаж нових продуктів, удосконалення технологій, розширення присутності на ринку тощо; проектами дослідження і розвитку — зосередженими на науково-дослідній діяльності, розробленні програмних засобів опрацювання інформації, удосконаленні існуючих методів діагностики та лікування; організаційними проектами — спрямованими на реформування системи управління охорони здоров’я шляхом створення нових моделей функціонування галузі та нових структурних підрозділів, запровадження нових форм організації та проведення медичних науково-практичних конференцій і семінарів з метою оптимізації впровадження наукових розробок та доведення їх до споживача [6].

Отже, якщо у виробничій діяльності галузі охорони здоров’я, наприклад, виробництво лікарських засобів, економічний процес послідовного перетворення ідеї на інноваційний об’єкт у правовій площині можна сформулювати так: новація — нововведення — об’єкт інтелектуальної власності — інноваційна розробка — інноваційний продукт — інновація — інноваційна продукція, то процес інноваційного удосконалення організації охорони здоров’я має іншу структуру й умовно його можна сформулювати так: новація — нововведення — інноваційна розробка (інноваційний проект) — інновація — інноваційна продукція.

В будь-якому випадку в галузі охорони здоров’я формою цільового управління інноваційною діяльністю є інноваційний проект як система взаємообумовлених і взаємопов’язаних за ресурсами, строками і виконавцями заходів, спрямованих на досягнення конкурентних цілей або завдань на пріоритетних напрямках розвитку галузі. Господарським кодексом України (далі — ГК України) ст. 327 визначені напрями інноваційної діяльності, а саме: проведення наукових досліджень і розробок, спрямованих на створення об’єктів інтелектуальної власності, науково-технічної продукції; розробка, освоєння, випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології; розробка і впровадження нових ресурсозберігаючих технологій, призначених для поліпшення соціального й екологічного становища; технічне переозброєння, реконструкція, розширення, будівництво нових підприємств, що здійснюються вперше як промислове освоєння виробництва нової продукції або впровадження нової технології.

Але, на жаль, серед них не в повному обсязі представлені соціальні напрями інноваційної діяльності, особливо в організаційній сфері галузі охорони здоров’я. Такий стан справ зумовлює відсутність відповідного захисту досліджень та розробок соціального напряму інноваційної діяльності, в тому числі в організаційній сфері галузі охорони здоров’я.

Виходячи з наведеного, у правовому аспекті інноваційну діяльність у галузі охорони здоров’я умовно можна розмежувати на діяльність, по-перше, пов’язану із організаційною сферою, а саме: синтезування нових ідей, розроблення нових теорій і моделей, включаючи проекти, концепції та програми — зосереджені на науково-дослідній діяльності, розробленні програмних засобів опрацювання інформації, удосконалення існуючих методів діагностики та лікування й у фармацевтичному секторі — модернізації технологічних процесів, освоєння нового обладнання, впровадження нових технологій, а також організаційними проектами — спрямованими на реформування системи управління охороною здоров’я шляхом створення нових моделей функціонування галузі. По-друге, пов’язану з науково-виробничою сферою, що спрямована на створення об’єктів інтелектуальної власності у вигляді оригінальних лікарських засобів та нового медичного обладнання шляхом перетворення їх на інноваційні об’єкти.

У переліку форм інвестування інноваційної діяльності, передбачених ГК України, звертає на себе увагу так зване соціальне інвестування (ч. 2 ст. 326), що здійснюється в об’єкти соціальної сфери та інших невиробничих сфер. До нього необхідно додати й організаційну сферу інноваційної діяльності галузі охорони здоров’я, яка, на жаль, як уже зазначалося, не знайшла свого втілення серед напрямів інноваційної діяльності, передбачених ч. 2 ст. 327 ГК України. При цьому необхідно пам’ятати, що реалізація інноваційних проектів вимагає значних фінансових вкладень, які інвестори очікують повернути. Обґрунтування можливості повернення витрат є основою розрахунку економічної ефективності інноваційного проекту.

Економічна ефективність інноваційного проекту визначається розміром доходів чи прибутку, отриманих за рахунок реалізації інновації протягом життєвого циклу проекту. Соціальне інвестування інноваційної діяльності передбачає поліпшення якості життя населення і, на перший погляд, не має швидкого економічного ефекту інноваційних проектів.

Тобто необхідно мати інший вимір оцінювання соціальної інноваційної діяльності. Загальна ефективність соціальних результатів інноваційного проекту визначається показниками, що характеризують, наприклад, зменшення кількості професійних захворювань працівників внаслідок поліпшення умов праці, зменшення загальної кількості захворювань завдяки поліпшенню екологічної ситуації тощо.

В організаційній сфері галузі охорони здоров’я соціальні інноваційні проекти в грошовому вираженні залежно від масштабу інновацій можуть бути різними. Наприклад, якщо завдяки реалізації масштабного інноваційного проекту в регіоні відбувається загальне зниження захворюваності, то відповідно скорочуються витрати бюджету, пов’язані з лікуванням та оплатою лікарняних листів, а завдяки впровадженню нових форм лікування та інноваційних медичних препаратів зменшується термін лікування та наявність побічних дій від застосування лікарських засобів або завдяки підвищенню освітнього та інтелектуального рівня зменшується кількість ВІЛ-інфікованих та наркоманів, що також стає причиною економії бюджетних коштів тощо.

Визначення такої ефективності є відносно складним завданням і не завжди враховується інноваторами у процесі обґрунтування доцільності впровадження новацій. Проте соціальні наслідки реалізації інновацій слід прораховувати в разі їх негативного спрямування і планувати заходи щодо відшкодування збитків, завданих тим, чиє існування було погіршено.

Так, сучасний стан галузі охорони здоров’я відображає велику кількість пілотних проектів, концепцій та програм, які, з одного боку, не пов’язані з існуючим законодавством, з іншого — мають декларативний характер. Фактично галузь охорони здоров’я перетворилася на дослідний полігон для різних громадських об’єднань і фондів.

Особливу увагу варто звернути на спільний проект ЄС та фонду TASIS «Фінансування та управління у сфері охорони здоров’я», який останнім часом впроваджується в окремих пілотних регіонах України. Сутність проекту полягає у створенні передумов для запровадження обов’язкового медичного страхування шляхом створення на базі лікувально-профілактичних закладів державних або комунальних підприємств.

Також слід звернути увагу на найбільш поширені комплексні заходи, які теж можна вважати інноваційними, що спрямовані на впровадження в систему охорони здоров’я сімейної медицини відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про комплексні заходи щодо впровадження сімейної медицини в систему охорони здоров’я» від 20.06.2000 р. №989. До речі, створення базового стандарту якості медичної допомоги та її загальнодоступності було також передбачено Указом Президента України від 07.12.2000 р. «Про концепцію розвитку охорони здоров’я населення України». Існують й інші інноваційні проекти, які спрямовані на якісні зміни щодо діагностики та лікування небезпечних хвороб.

Слід зазначити, що в фармацевтичному секторі галузі охорони здоров’я також впроваджуються інноваційні проекти, що мають організаційно-технічне значення внаслідок відображення міжнародних інтеграційних процесів в галузі розробки та обігу лікарських засобів. Так, наприклад, постановою КМУ «Деякі заходи щодо забезпечення якості лікарських засобів» від 28.10.2004 р. №1419 на МОЗ України покладено обов’язок забезпечити, починаючи з 01.01.2009 р., обіг лікарських засобів відповідно до вимог належної виробничої, дистриб’юторської, лабораторної та клінічної практики, гармонізації згідно з директивами ЄС і ВООЗ, спрямованих на переоснащення фармацевтичних підприємств сучасним високопродуктивним обладнанням.

Досліджуючи інші сфери галузі охорони здоров’я, а саме науково-виробничу, необхідно враховувати, що кінцеві споживачі та державні медичні установи не відчувають доступності за ціною лікарських препаратів. Як наслідок, збільшується виробництво так званих генеричних препаратів. Препарати-генерики — лікарські засоби, створення яких не є розробкою нового препарату і потребує значно менших коштів. Вважається, що препарати-генерики мають ті ж властивості, що й оригінальні препарати, тоді як ціна на них значно нижча.

В Україні провідні позиції належать виробництву саме препаратів-генериків [7]. Хоча склад генериків повинен повністю гарантувати активність речовин, еквівалентну оригінальному препарату, але через різницю в технологіях та з урахуванням інших суб’єктивних факторів досягти ідентичності досить складно. Відносно висока абсолютна вартість лікарської терапії оригінальними засобами за результатами є більш передбачуваною, оскільки, наприклад, гарантує короткий термін перебування хворого в стаціонарі, дозволяє знизити дозування та кількість паралельних призначень, тобто зменшується ризик виникнення побічної дії та в цілому викликає більш виражений клінічний результат [8].

Але чинне законодавство України щодо закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти передбачає основною умовою витрачання державних коштів на закупівлю продукції саме її вартість. Тому і стверджують науковці та практичні фахівці фармацевтичного сектору галузі охорони здоров’я, що впровадження нововведень та інновацій, безумовно, є невід’ємною частиною прогресу, але й має певний ризик, тому що одним із основних чинників стримування розповсюдження в Україні оригінальних патентованих препаратів є їх висока ціна та собівартість [9].

(Прим. ред. Надаючи цінову перевагу при бюджетних закупівлях, держава повинна гарантувати еквівалентність усіх дозволених для закупівлі генеричних препаратів або дозволяти закуповувати дорожчі оригінальні препарати, а також еквівалентні генеричні копії (за умови, що вартість останніх не перевищує ціну оригінального препарату), навіть якщо еквівалентний (біоеквівалентний чи терапевтично еквівалентний) генерик дорожчий за інші відтворені лікарські засоби).

Ситуація з високотехнологічним медичним обладнанням також потребує державної підтримки. Бюджетне фінансування закупівель медичного обладнання обмежене. Фінансування на розвиток цього сектору охорони здоров’я не очікується. Тому Україна залишається споживачем іноземних технологій без чіткого підходу до розвитку цього напрямку. Як наслідок, на нашому ринку реалізується морально застаріле обладнання за ціною найсучаснішого.

Таке становище не сприяє й розвитку ринку медичних послуг недержавної форми власності, представники якого вимушені закуповувати медичне обладнання на вторинному ринку — з діючих лікарень Європи та США. Цьому також сприяє відсутність прозорої та обґрунтованої позиції компетентних державних органів при реєстрації медичної техніки та виробів медичного призначення відповідно до постанови КМУ від 09.11.2004 р. №1497 «Про затвердження Порядку державної реєстрації медичної техніки та виробів медичного призначення».

Із метою стимулювання інноваційної діяльності держава надає фінансову підтримку та пільги відповідним суб’єктам господарювання. Але в інноваційній діяльності галузі охорони здоров’я передбачені законодавством правові стимули не спрацьовують у зв’язку з податковим та митним пільговим обігом зареєстрованих в Україні лікарських засобів, медичної техніки і виробів медичного призначення, що свідчить про необхідність створення інших механізмів щодо стимулювання інноваційної діяльності в зазначеній сфері. Наприклад, інструментами державної підтримки стимулювання реалізації інноваційного потенціалу підприємств є пряме бюджетне фінансування та державне замовлення на розробку та виробництво інноваційних продуктів, технологій та послуг. Окрім того, однією з форм фінансування впровадження результатів наукових розробок, наприклад, у країнах ЄС та США є венчурний капітал. Венчурний капітал — це промисловий капітал, що використовується у формі прямих інвестицій для фінансування підприємств, які мають значний потенціал росту, що знаходяться на різних стадіях розвитку та належать до різних галузей економіки. При цьому процес венчурного фінансування супроводжується підвищеним ступенем ризику в порівнянні з іншими альтернативними джерелами фінансування, високими нормами доходу та ступенем залучення венчурного інвестора до процесу управління проінвестованою компанією. Фахівці вважають, що впливати на ринок венчурного капіталу держава може за такими напрямами. По-перше, в нормативному напрямі, який складається з питань, пов’язаних із розробкою загальної стратегії інноваційного розвитку країни; розробкою законодавства, що забезпечує ефективну реалізацію обраної інноваційної стратегії; створенням правового поля, що сприяє якісному функціонуванню ринка венчурного капіталу. По-друге, в організаційному напрямі, який передбачає вплив на учасників венчурного капіталу, які є споживачами інвестицій з одного боку, та учасників, які здійснюють фінансування — з іншого. По-третє, у фінансовому напрямі, який здійснюється шляхом залучення бюджетних коштів у прямій та непрямій формі.

Вважається, що перевагою інвестування венчурним капіталом є: отримання в повному обсязі фінансування, необхідного для всіх видів діяльності з впровадження розробки; максимальна винагорода розробника в порівнянні з іншими видами інвестування; можливість покладення на інвестора всіх організаційних та правових проблем, з метою забезпечення можливості розробнику займатися науковою діяльністю; розробник та інвестор разом зацікавлені в досягненні цілей; інвестор безпосередньо мінімізує можливі ризики. Але в нашій країні, з погляду західних партнерів, ситуація щодо цих питань не зовсім благополучна.

Причиною неефективного використання венчурного капіталу в галузі охорони здоров’я є відсутність дієвих, а не формальних національних програм зі створення нових інноваційних лікарських засобів, медичної техніки та виробів медичного призначення.

Іще одним зі способів інвестування інноваційної діяльності, на який необхідно звернути увагу щодо можливості застосування у галузі охорони здоров’я, є застосування лізингових операцій. Цей спосіб використовують, коли організація, що має вільні фінансові кошти, може брати участь у фінансуванні проектів інших фірм, коштів яких для їх повного фінансування недостатньо. Йдеться про освоєння великих технічних новацій, що вимагає придбання дорогого обладнання. За схемою лізингу беруть у довгострокову оренду сучасне устаткування, діагностичну апаратуру, цілісні технологічні комплекси, медичне устаткування, вимірювальні прилади тощо. Після закінчення терміну лізингового договору та виплати орендарем повної вартості майна й обговорення відсотків, це майно стає власністю відповідного лікувально-профілактичного закладу або фармацевтичного підприємства або, якщо це обумовлено умовами договору, повертається лізингодавцю.

Використання лізингових операцій для інвестування інноваційних проектів у галузі охорони здоров’я повинно бути вигідним для всіх учасників лізингового договору. Для лізингодавця це один зі способів ефективного вкладення капіталу, ризик втрати якого невисокий, оскільки обладнання залишається на балансі лізингодавця протягом дії договору. Лізингоотримувач, наприклад, фармацевтичне підприємство, має змогу одержати устаткування і почати нове виробництво без великих витрат, які на першому етапі покриває лізингова компанія, при цьому однією із форм їх наступного повернення може бути продаж нової інноваційної продукції за обумовленими цінами, виробленої на обладнанні, що взяте на умовах лізингу, а також зменшити базу оподаткування і податкові платежі, оскільки лізингові платежі вважають собівартістю продукції. Лікувально-профілактичні заклади матимуть можливість розстрочки платежів за отриману нову медичну техніку.

До речі, необхідно звернути увагу на загальний суперечливий характер інноваційної діяльності в галузі охорони здоров’я. Так, наприклад, з одного боку лікувально-профілактичні заклади ставлять за мету швидке та якісне лікування пацієнта за допомогою ефективних лікарських засобів, медичної техніки і виробів медичного призначення, з іншого — фармацевтичні підприємства та дистриб’юторські фірми ставлять за мету виробництво та ввезення недорогих, не завжди високоефективних, як правило, генеричних лікарських засобів, застарілої медичної техніки та виробів медичного призначення, а також обладнання й устаткування для виробництва зазначених лікарських засобів і виробів медичного призначення. Це пов’язане не лише з недоліками організації фінансування та можливим збільшенням витрат на придбання інноваційних лікарських форм, медичної техніки і виробів медичного призначення, а й із проблемами нормативно-правового забезпечення діяльності в галузі охорони здоров’я, коли через відсутність нормативно закріплених медичних стандартів основним показником при закупівлі або призначенні лікарських форм і медичного обладнання є ціна без прогнозування можливих термінів якісного та повного лікування.

Узагальнюючи наведене, можна констатувати, що в правовому аспекті інноваційну діяльність у галузі охорони здоров’я умовно можна розмежувати на: соціально-інноваційну діяльність, пов’язану з організаційною сферою, та інноваційну діяльність, пов’язану з науково-виробничою сферою.

У цій частині є доцільним, враховуючи велике соціальне навантаження, неефективність загальних принципів стимулювання інноваційної діяльності в галузі охорони здоров’я створити спеціально для цієї галузі венчурні фонди за участю держави з метою постійного та кваліфікованого контролю за виконанням інноваційних проектів із метою фінансування національних програм зі створення нових інноваційних лікарських засобів, медичної техніки та виробів медичного призначення, а також створити Національну лізингову компанію, якій надати повноваження пільгової закупівлі медичної техніки, обладнання та устаткування і право визначення науково-експертних центрів щодо експертизи виробів медичного призначення, що підлягають внесенню до Державного реєстру.

Необхідно також констатувати наявність розбіжностей щодо стимулювання витрат соціальної інноваційної діяльності організаційної сфери галузі охорони здоров’я та інноваційної діяльності науково-виробничої сфери галузі охорони здоров’я, пов’язаних із бажанням високоефективного лікування хворих, з одного боку, та виробництвом і ввезенням, перш за все, недорогих генеричних лікарських засобів і виробів медичного призначення та застарілої медичної техніки — з іншого.

Тому до основних стратегічних завдань ефективного управління ресурсами охорони здоров’я варто віднести впровадження відповідного нормативно-правового забезпечення, створення системи стратегічного планування розвитку охорони здоров’я України, впровадження обов’язкового медичного страхування, нормативної розробки медичних стандартів, запровадження такої форми фінансування результатів наукових розробок як венчурний капітал, лізинг та ефективне його використання. До основних тактичних завдань належать оснащення лікувально-профілактичних закладів відповідним обладнанням, оригінальними лікарськими засобами, запровадження нових форм фінансування медичних закладів одночасно з частковою зміною організаційно-правової форми їх діяльності.

У цих умовах важливе значення має внесення відповідних обґрунтованих змін до Національного переліку основних лікарських засобів і виробів медичного призначення, затверджених постановою КМУ від 29.03.2006 р. №400, а також Переліку лікарських засобів вітчизняного та іноземного виробництва, які можуть закуповувати заклади й установи охорони здоров’я, що повністю або частково фінансуються з державного та місцевих бюджетів, затвердженого постановою КМУ від 05.09.1996 р. №1071. Основними показниками для закупівлі лікарських препаратів з боку державних та комунальних закладів охорони здоров’я повинні бути їх ефективність та якість. n

Віталій Пашков, кандидат юридичних наук, заступник директора ПОКП «Полтавафарм», фото Ігоря Кривінського