Туберкульоз в Україні: 15?років епідемії

У ході конференції було зазначено, що туберкульоз залишається одним із найпоширеніших інфекційних захворювань в Україні. Незважаючи на те що з 2006 р. настав етап стабілізації епідемії туберкульозу в Україні, він є найчастішою причиною смерті серед хворих на всі інші інфекційні та паразитарні захворювання. Нині в Україні складна ситуація із туберкульозом зумовлена численними соціально-економічними та медичними факторами — зниженням рівня життя населення та наявністю значної кількості хворих, що перебувають у місцях позбавлення волі, недостатнім фінансуванням протитуберкульозних заходів, недостатньою кількістю кваліфікованих медичних кадрів, поширенням хіміорезистентного туберкульозу та ВІЛ-інфекції. Все це зумовило низку невирішених проблем:

• система лікувально-профілактичних заходів виявилася малоефективною у боротьбі із захворюванням на туберкульоз через несвоєчасне виявлення хворих, недостатній контроль за їх лікуванням;
• недостатня організація епідеміологічного нагляду за туберкульозом;
• не завжди контрольовано проводяться лікування та хіміопрофілактика туберкульозу, що знижує їх ефективність;
• недостатньо проводиться активне виявлення хворих на туберкульоз;
• у багатьох випадках не проводиться гістологічне підтвердження позалегеневого туберкульозу;
• недостатньо проводяться профілактика, діагностика та лікування хворих на хіміорезистентний та ВІЛ/СНІД-асоційований туберкульоз;
• недостатній моніторинг Загальнодержавної програми протидії захворюванню на туберкульоз на 2007—2011 роки (далі — Програма) і протитуберкульозних заходів;
• підготовка медичних працівників, працівників соціальних служб організована на низькому рівні;
• незадовільна матеріально-технічна база протитуберкульозних закладів та установ;
• недосконала система інформування населення з питань профілактики і лікування туберкульозу, соціальної реклами здорового способу життя.

У ХХ ст. в Україні тричі розпочиналися епідемії туберкульозу: у 1936, 1947 та 1995 р. І якщо перші дві вдалося подолати за декілька років, то остання триває і дотепер — 15 років.

У Радянській Україні до 1990 р. показники захворюваності на туберкульоз мали тенденцію до зниження. Це досягалося завдяки функціонуванню ефективної системи контролю за цим захворюванням. Вона включала: виявлення хворих з активними формами туберкульозу, тривалу госпіталізацію, регулярне проведення курсів профілактичного лікування для запобігання рецидивам. Така система мала один суттєвий недолік — потребувала значного фінансування. Тому за умови економічної кризи рівень надання допомоги хворим на туберкульоз знизився. Уже тоді нерегулярні поставки ліків та відсутність контролю з боку лікарів за їх застосуванням хворими призвели до появи резистентних та полірезистентних форм туберкульозу. Внаслідок цього протягом 1990–1998 рр. кількість випадків захворювання на туберкульоз (з урахування всіх форм) збільшилася на 73% та становила 55 на 100 000 населення. Вже тоді майже половина всіх хворих мали резистентність хоча б до одного з протитуберкульозних препаратів, а полірезистентність — 10–15% з числа тих, у кого вперше діагностовано це захворювання (див. «Щотижневик АПТЕКА» № 3 (224) від 24.01.2000 р.).

До 1 вересня 1993 р. в Україні щодо вирішення проблеми поширення туберкульозу були чинними нормативно-правові документи колишнього СРСР. У 1993 р. був виданий наказ МОЗ Украї­ни від 26.08.1993 р. № 192 «Про удосконалення протитуберкульозної служби», цей правовий документ діяв до 14 лютого 1996 р.

Згідно з наказом МОЗ України від 19.07.1995 р. № 133 «Перелік особливо небезпечних, небезпечних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб» туберкульоз разом із такими захворюваннями, як чума, холера, СНІД, сказ, сибірка тощо, віднесено до особливо небезпечних хвороб*. До речі, цей документ нині чинний.

Незважаючи на це, лише у 2001 р. — через 6 років після оголошення епідемії та визнання туберкульозу особливо небезпечною інфекційною хворобою — в країні був прийнятий Закон Украї­ни від 05.07.2001 р. № 2586-ІІІ «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» (далі — Закон). Закон визначив правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, видів діяльності та господарювання, а також фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню захворювання на туберкульоз, встановлював права, обов’язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері боротьби із захворюванням на туберкульоз.

Згідно із Законом туберкульоз — інфекційна хвороба, що викликається мікобактеріями туберкульозу, протікає з періодичними загостреннями, рецидивами та ремісіями, вражає переважно найбідніші, соціально дезадаптовані групи населення (біженці, мігранти, особи, які перебувають в установах виконання покарань і слідчих ізоляторах, бездомні люди, люди з алкогольною залежністю, наркомани тощо), спричиняє високу тимчасову та стійку втрату працездатності, вимагає тривалого комплексного лікування та реабілітації хворих. Негативні соціально-економічні наслідки, що спричиняються туберкульозом, дали підстави віднести цю хворобу до групи соціально небезпечних.

«…вражає переважно найбідніші, соціально дезадаптовані групи населення…» — переважно, але не тільки. Адже на цю хворобу хворіють діти, пенсіонери — всі, у кого з будь-яких причин спостерігається послаблення імунітету. Тому туберкульоз — це проблема не лише наркоманів, бездомних, ув’язнених.

У розділі 2 Закону визначено поняття державного регулювання діяльності, пов’язаної з боротьбою із захворюванням на туберкульоз, — це реалізація державної політики шляхом розробки та виконання цільових програм підвищення добробуту населення, створення інших економічних, соціальних і правових умов для попередження захворювання на туберкульоз та його масового поширення, лікування, забезпечення належного контролю та нагляду за здійсненням протитуберкульозних заходів. Держава визнає боротьбу з туберкульозом невід’ємною складовою частиною політики щодо безпеки суспільства та національної безпеки і визначає проведення протитуберкульозних заходів, забезпечення кожному громадянину безоплатності, доступності та рівних можливостей отримання протитуберкульозної допомоги пріоритетними завданнями для всіх центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування. Державне регулювання діяльності, пов’язаної з боротьбою із захворюванням на туберкульоз, здійснюється Кабінетом Міністрів України, Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, а також центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров’я. Державне регулювання діяльності, пов’язаної з боротьбою із захворюванням на туберкульоз, передбачає цілеспрямоване виділення коштів з Державного бюджету України та з місцевих бюджетів, насамперед для забезпечення ефективного лікування хворих на заразні форми туберкульозу. Крім того, Закон регламентує виявлення хворих, проведення профілактичних щеплень, хіміопрофілактику, лікування туберкульозу тощо.

Практично Закон в Україні виконується настільки, наскільки він фінансується. Недостатнє фінансування заходів боротьби з туберкульозом — проблема, яка супроводжує епідемію цієї хвороби протягом всіх 15 років. Упродовж тривалого часу фтизіатрична галузь фінансується за залишковим принципом. Україна відчуває хронічну нестачу бюджетних коштів для боротьби із туберкульозом. У 2005 р. рівень захворюваності на туберкульоз становив 84,5 випадка на 100 000 населення. Вперше припинення росту цього показника зафіксоване у 2006 р.

У цьому ж році прийнята друга Програма протидії захворюванню на туберкульоз на 2007—2011 роки. Метою Програми є поліпшення епідемічної ситуації шляхом зниження захворюваності та смертності від туберкульозу, запобігання поширенню хіміорезистентного туберкульозу, підвищення ефективності лікування, вдосконалення підготовки і перепідготовки медичних працівників, покращання лабораторної діагностики туберкульозу. Пропонуються такі шляхи подолання епідемії туберкульозу: зміцнення матеріально-технічної бази протитуберкульозних закладів та установ, фінансова підтримка Програми, соціальна реклама здорового способу життя; виявлення хворих на туберкульоз та їх лікування; забезпечення протитуберкульозних закладів та установ антимікобактеріальними препаратами; постійний моніторинг епідемічної ситуації та наукове супроводження протитуберкульозних заходів; активізація роботи з профілактики туберкульозу; запобігання поширенню ВІЛ-асоційованого та хіміорезистентного туберкульозу; підготовка медичних працівників та санітарно-гігієнічне навчання населення з актуальних питань, пов’язаних із захворюванням на туберкульоз.

Очікується, що завдяки виконанню Програми вдасться: знизити на 5% темпи росту захворюваності та смертності від туберкульозу; запобігти поширенню хіміорезистентного туберкульозу; довести частоту переривання лікування до 10%, а кількість виявлених випадків виділення збудника туберкульозу в навколишнє середовище до 50% серед осіб, що вперше захворіли; удосконалити систему надання населенню протитуберкульозної допомоги, підготовки і перепідготовки медичних працівників з питань профілактики, діагностики та лікування туберкульозу; охопити навчанням понад 80% медичних працівників відповідно до міжнародних стандартів; запровадити методи своєчасного виявлення хворих на туберкульоз; створити систему лабораторного контролю якості протитуберкульозних препаратів.

Сьогодні в Україні є певні досягнення в протидії епідемії туберкульозу — зокрема тенденція до зниження рівня захворюваності. Так, у 2009 р. цей показник дорівнював 72,7 випадка на 100 000 населення. Але проблеми залишаються.

Тому після заслухання й обговорення доповідей та виступів учасників у ході конференції було прийнято таке рішення:

1) лікарям протитуберкульозних закладів:

• сформувати поновлені групи ризику щодо туберкульозу залежно від поширеності захворювання у різних адміністративних територіях;
• вважати пріоритетним активне виявлення і профілактику туберкульозу серед груп ризику, а потім здійснювати їх серед решти населення пропорційно з виділеним фінансуванням;
• активізувати навчання фахівців щодо проведення контрольованого лікування хворих на всіх етапах (стаціонарно — амбулаторно — санаторно);
• формувати прихильність до лікування хворих на туберкульоз методами посилення санітарно-освітньої роботи та соціальної підтримки хворих на амбулаторному етапі;

2) МОЗ України, Комітету з питань протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу, туберкульозу та іншим соціально небезпечним хворобам:

• посилити контроль і менеджмент за реалізацією Загальнодержавної програми протидії захворюванню на туберкульоз на 2007–2011 роки;
• додатково ввести на відповідних кафедрах медичних вузів та закладів післядипломної освіти проведення додаткового короткострокового 5-денного навчання лікарів і медичних сестер з регіональних лікувальних установ з питань туберкульозу;
• поліпшити лікарський менеджмент протитуберкульозних препаратів, що централізовано закуповуються за кошти Державного бюджету;
• звернутися до Президента України щодо запровадження 12 червня Всеукраїнського дня фтизіатра на честь дня народження Ф.Г. Яновського;
• звернутися до Кабінету Міністрів України щодо затвердження системи пільг для працівників протитуберкульозних закладів;
• вдосконалити систему закупівлі туберкуліну й вакцини БЦЖ для адміністративних територій України;

3) міністру охорони здоров’я Автономної Республіки Крим, начальникам Головних управлінь охорони здоров’я Дніпропетровської та Львівської обласних державних адміністрацій, Головних управлінь охорони здоров’я та медицини катастроф Черкаської та Одеської обласних державних адміністрацій, Управління охорони здоров’я та курортів Вінницької обласної державної адміністрації, Головного управління охорони здоров’я та медичного забезпечення Київської та Управління охорони здоров’я Севастопольської міських державних адміністрацій, голові Державного департаменту України з питань виконання покарань (за згодою):

• посилити контроль за виконанням Загальнодержавної програми протидії захворюванню на туберкульоз на 2007–2011 роки та аналогічних регіональних програм та планів;
• налагодити неухильне стандартизоване лікування хворих на туберкульоз, у тому числі з множинною лікарською стійкістю мікобактерій туберкульозу, й моніторинг у процесі антимікобактеріальної терапії;
• надавати соціальну підтримку хворим на туберкульоз на амбулаторному етапі лікування;
• взяти під контроль проведення санітарно-освітньої роботи і пропаганди здорового способу життя серед населення та навчання хворих на туберкульоз;

4) Комітету з питань протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу, туберкульозу та іншим соціально-небезпечним хворобам, директору ДУ «Національний інститут фтизіатрії та пульмонології ім. Ф.Г. Яновського» НАМН України (за згодою):

• посилити надання організаційно- методичної допомоги лікувально- профілактичним закладам України з питань туберкульозу;
• запланувати і видати методичні рекомендації щодо актуальних проблем саркоїдозу в Україні;

5) Всеукраїнському центру контролю за туберкульозом МОЗ України:

• посилити організаційно- методичну, аналітично- інформаційну, санітарно- просвітницьку діяльність щодо туберкульозу;
• завершити впровадження Національного реєстру хворих на туберкульоз.

Вважається, що туберкульоз є дзеркалом соціального і економічного благополуччя країни. Якою надалі у цьому дзеркалі побачить себе Україна?

*Особливо небезпечні хвороби — інфекційні хвороби, що характеризуються тяжкими та (або) стійкими розладами здоров’я у значної кількості хворих, високим рівнем смертності, швидким поширенням цих хвороб серед населення (Закон України від 24.02.1994 р. зі змінами «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!