На запитання читачів відповідають співробітники адвокатської фірми «Паритет».

?

ЮРИДИЧЕСКАЯ КОНСУЛЬТАЦИЯ

— Як законодавчо регулюється діяльність приватного підприємства, повязана з наданням населенню медичних послуг (лікувальний масаж, догляд за хворими на дому, надання сестринської допомоги тощо)? Який порядок організації та проведення такого виду діяльності?

— Надання будь-яких медичних послуг, в тому числі лікувальний масаж, догляд за хворими на дому або надання сестринської допомоги, є здійсненням медичної практики.

Згідно зі статтею 9 закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р. № 1775-ІІІ (далі за текстом — Закон про ліцензування), здійснення суб’єктом господарювання медичної практики підлягає ліцензуванню.

До набрання чинності Закону про ліцензування порядок ліцензування та умови здійснення медичної практики встановлювались Інструкцією «Про порядок видачі суб’єктам підприємницької діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на право здійснення медичної практики, проведення судово-медичної і судово-психіатричної експертизи, умови і правила здійснення цієї діяльності та контролю за їх дотриманням», затвердженою наказом Ліцензійної палати при Міністерстві економіки України, Міністерства охорони здоров’я України від 22 березня 1996 р. № ЛП-6/60 та зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 6 травня 1996 р. за № 218/1243 (далі за текстом — Інструкція).

Пунктом 2 статті 24 Закону про ліцензування встановлено, що до приведення законодавства у відповідність із законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» закони та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Постановою Кабінету Міністрів України від 14.11.2000 р. № 1698 затверджений Перелік органів ліцензування, згідно з яким ліцензування медичної практики здійснює Міністерство охорони здоров’я України.

Нові умови ліцензування на даний час ще не встановлені, а враховуючи зміст статті 24 Закону про ліцензування, Інструкція застосовується лише в частині, що не суперечить цьому Закону.

Проте за усною інформацією, наданою в МОЗ України, видача ліцензій на здійснення медичної практики тимчасово припинена до прийняття нового порядку ліцензування цього виду господарської діяльності.

Ірина Кравченко
адвокатська фірма «Паритет»

15 січня 2001 р. в рубриці «Юридична консультація» «Щотижневика АПТЕКА» було надруковано відповідь на запитання щодо можливості розташування в одному будинку двох аптек.

— У відповіді було зазначено, що пунктом 8 Правил роздрібної реалізації лікарських засобів, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 1997 р. № 447 (далі — Правила), встановлено норму пішохідної доступності, згідно з якою відстань між аптеками повинна бути не більше 300–400 м для населених пунктів з населенням від 1 млн чоловік і більше, а також не більше 600–700 м для населених пунктів з населенням до 1 млн чоловік.

На вимогу читачів роз’яснюємо, що наведене вище відповідає змісту пункту 8 Правил, згідно з яким норма пішохідної доступності між аптеками повинна бути не менше 300–400 м для населених пунктів з населенням від 1 млн і більше, а також 600–700 м для населених пунктів з населенням до 1 млн чоловік.

Проте необхідно враховувати, що норма пішохідної доступності та відстань між аптеками — це не тотожні поняття.

Поняття «норма пішохідної доступності» визначає максимальну відстань, на якій повинні знаходитися аптеки одна від одної, щоб завжди бути доступними для споживача.

Якщо стверджувати, що цим пунктом встановлено мінімальну відстань між аптеками, то таке тлумачення пункту 8 Правил буде суперечити основній меті встановлення норми пішохідної доступності, а саме: забезпеченню кращого доступу споживачів до аптечних закладів на території населеного пункту.

Крім того, таке тлумачення було б також порушенням свободи підприємницької діяльності, гарантованої Конституцією України та законом України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ.

Наталія Делієва
адвокатська фірма «Паритет»

— Як трактується юристами поняття «кінцевий споживач»?

— Необхідно зазначити, що чинне законодавство України не містить чіткого визначення терміну «кінцевий споживач». Також слід зауважити, що цей термін використовується у багатьох нормативних актах, які в свою чергу регулюють велику кількість суспільних відносин. Враховуючи те, що переважна більшість читачів має безпосереднє відношення до торгівлі, зокрема лікарськими засобами, спробуємо визначити поняття «кінцевий споживач» у межах відносин, що виникають при здійсненні саме цього виду підприємницької діяльності.

Так, закон України «Про захист прав споживачів» від 12.05.1991 р. № 1023-ХІІ, із змінами та доповненнями (далі за текстом — Закон), дає таке визначення терміну «споживач»: «Споживач — це громадянин, який придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб».

Аналіз цієї норми дає змогу виділити сукупність таких основних ознак, наявність яких дає підстави вважати особу споживачем у розумінні Закону:

— по-перше, відповідно до Закону споживач — це обов’язково фізична особа, під поняття «споживачі» не підпадають юридичні особи (підприємства, установи та організації). Такий висновок грунтується на тому, що у преамбулі Закону значення терміну «споживач» було визначено саме для цілей вищевказаного Закону, завданням якого є регулювання відносин між споживачами-громадянами і виробниками, виконавцями, продавцями, встановлення прав споживачів та визначення механізму реалізації державного захисту таких прав. При цьому захист прав юридичних осіб — споживачів товарів (робіт, послуг) здійснюється відповідно до інших законодавчих актів (Цивільний кодекс УРСР, Арбітражний процесуальний кодекс України тощо);

— по-друге, метою придбання (використання, замовлення) споживачем товарів (робіт, послуг) можуть бути виключно власні побутові потреби. Тобто товари придбаваються особою для власного споживання або для споживання членами її сім’ї та родичами. При цьому не може вважатися споживачем особа, яка придбала товар для подальшого продажу або іншого використання з метою отримання прибутку.

Однак наведене вище не виключає ситуації, за якої споживачем товарів (робіт, послуг) може виступати юридична особа. У цьому випадку на юридичну особу не розповсюджуються положення Закону, зокрема, така особа не користується правами, наданими споживачу цим Законом (як спеціальною правовою нормою), і на неї не розповсюджуються гарантії держави щодо реалізації таких прав. Тобто і фізична, і юридична особа може бути споживачем товарів (робіт, послуг), однак при цьому існують різні механізми захисту прав:

— на споживачів — юридичних осіб положення Закону не розповсюджуються і захист своїх прав вони здійснюють самостійно;

— на споживачів — фізичних осіб розповсюджуються норми Закону і реалізація їхніх прав гарантується державою в особі Державного комітету України у справах захисту прав споживачів.

Таким чином, розглядаючи питання про те, хто підпадає під визначення «споживач» або «кінцевий споживач» у більш широкому значенні, ніж це передбачено Законом, можна зробити висновок, що основним критерієм у цьому випадку має бути виключно мета придбання товарів (робіт, послуг), а саме: будь-яка особа є споживачем товарів (робіт, послуг), якщо вона придбаває їх для власного споживання або з метою подальшого некомерційного використання.

Богдан Завгородній
адвокатська фірма «Паритет»

Комментарии

Нет комментариев к этому материалу. Прокомментируйте первым

Добавить свой

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*


Последние новости и статьи