Фармацевтична галузь України — інтеграція в європейський та світовий ринок чи тупцювання на місці? Vol. III

У попередніх публікаціях (див. «Щотижневик АПТЕКА» № 30 (1201) від 12.08.2019 р. та № 31 (1202) від 19.08.2019 р.) ми зазначали, що соціальна та безпекова складові дозволяють зрозуміти, чому сфера обігу лікарських засобів в усіх розвинених країнах є однією з найбільш регульованих. Окрім того, ми відповіли на питання, наскільки ж правила, нормативи, стандарти у сфері лікарських засобів, що прийняті та існують в Україні, відповідають тим, що діють у світі, і в першу чергу в країнах ЄС. У даній публікації пропонуємо розглянути, що ж необхідно здійснити та запровадити для подальшого реформування фармацевтичної сфери.

Кваліфікація фахівців

Кваліфікація фахівців регуляторних та експертних органів у сфері лікарських засобів — важливий аспект, з яким доводиться мати справу суб’єктам фармацевтичного ринку в Україні. Начебто і вимоги до інспекторів та експертів визначені, начебто вони відповідають аналогічним вимогам, що існують у країнах Європи. Але…

Не хочу жодним чином нікого образити, проте спробуйте самі собі відповісти на запитання: з яким лікарем ви швидше за все укладете договір — з тим, хто має значний практичний досвід і відповідну репутацію, чи з недавнім випускником навіть найкращих вітчизняних закладів вищої освіти (ЗВО)? Чого вартий фахівець, який щойно закінчив ЗВО (навіть з червоним дипломом) чи має 2–3 роки певного досвіду роботи?

Наскільки глибоко може розумітися людина на хроматографічних методах аналізу, якщо вона в очі не бачила сам хроматограф, не кажучи вже про практичні знання тонкощів його роботи? Чи може справді фахово розумітися на валідації аналітичних методик людина, яка ніколи на практиці не провела своїми руками жодних іспитів? А чи можна повноцінно розумітися на технології отримання таблеток, якщо бачити лише через оглядове вікно на виробничій дільниці, як таблетпрес їх «штампує»? А якщо питання ще більш фахові?

Наприклад, як багато експертів зможуть правильно відповісти — що таке робастність, як її визначити та оцінити? Або — які питання повинні бути контрольними при оцінці симуляції процесу ліофільної сушки продукту під час проведення валідації асептичного процесу та які відмінності від рутинного процесу виробництва комерційних серій при цьому є прийнятними? Яким повинен бути показник зниження рівня ендотоксинів при стерилізації контейнерів первинного паковання для стерильних ліків? Або — чого стосується варіація load-to-load, для чого і в яких випадках повинен визначатися її вплив та на які параметри?

Питання риторичні… На жодному підприємстві жодного працівника не допустять до роботи, поки він не тільки не продемонструє практичне вміння виконувати ті чи інші процедури, але й не доведе, що розуміє, як і чому ці процедури повинні відбуватися. Так чого ж експертами у фармацевтичній галузі стають та залучаються до роботи ті, хто має амбіції, які не підкріплені належним досвідом та розумінням тих аспектів, відносно яких вони проводять оцінку або експертизу?

Як наслідок, з яким стикаються майже всі заявники в обох наших регуляторних органах, — постійні проблеми з виправленням ком; у кожного «кваліфікованого» експерта своє уявлення про зміст матеріалів, що підлягають експертизі чи оцінці. У той же час питання по суті, які є критичними для кінцевого споживача, можуть залишатися поза увагою (бо для їх розуміння потрібен не лише фах, але й неабиякий досвід).

А якщо «зачепити» окремі зауваження, які роб­лять деякі інспектори, коли замість загального оцінювання — наскільки виключені потенційно можливі ризики для кінцевого споживача щодо недостатньої ефективності, безпеки та якості лікарських засобів, наскільки ефективною є системи забезпечення та гарантії якості ліків — «виявляють» те, що не вимагається як обов’язкове в жодних правилах GMP або жодним чином не впливає на забезпечення якості кінцевого продукту. У той же час відносно інших компаній, навпаки, не виявляють критичності у застосуванні нефармакопейних методів аналізу там, де вони є обов’язковими, або ризики контамінації, які напряму впливають на безпеку ліків, — як це кваліфікувати? Ще одне риторичне питання… А таких ситуацій, м’яко кажучи, чимало.

Можливо, потрібні певний контроль та погодження, періодична атестація з боку фахової громадськості або залучених фахівців, проведення не формальних, а реальних та серйозних конкурсів. Причому визначення та залучення фахівців для проведення такого контролю чи атестації не повинно бути правом самого органу. Це відповідає і духу часу, і запиту суспільства.

Можливо, потрібна оцінка інспекторів за результатами кожної інспекції як у рамках системи якості роботи самого інспекторату або регуляторного органу, так, можливо, і через зовнішню оцінку з боку незалежних високофахових експертів. У будь-якому разі питання кваліфікації фахівців регуляторних та експертних органів потребує уваги, поміркованого регулювання та здійснення як первинної, так і подальшої регулярної і неформалізованої оцінки їх кваліфікації. До речі, у цьому ж ключі й питання до фахової освіти та реального практичного досвіду тих, хто обіймає керівні посади в органах, які здійснюють регулювання та нагляд за сферою лікарських засобів.

Процедура державної реєстрації лікарських засобів

Однією з основних проблем є недотримання термінів розгляду заяв/реєстраційних матеріалів щодо реєстрації, перереєстрації та внесення змін до матеріалів реєстраційного досьє. Це взагалі питання звичайнісінької дисципліни та відповідальності чиновників. А ще — прозорості роботи відповідних державних органів та установ. Але така «недисциплінованість» не лише призводить до збитків, які несуть фармацевтичні компанії (переважно вітчизняні), не лише штучно створює корупційну складову, підштовхуючи заявників «прискорити» процедуру, але й зумовлює дефіцит певних, іноді життєво необхідних, лікарських засобів.

Якщо ви регулярно «відвідуєте» аптеки, то неодноразово могли були свідком або самі потрапляли в ситуацію, коли намагалися придбати ті чи інші ліки, а вам відповідали, що їх наразі немає, бо препарат знаходиться на перереєстрації… Хоча насправді це частіше стосується внесення змін до матеріалів реєстраційного досьє, але для споживача це вже «деталі», які не мають значення. А до чого призводить дефіцит з огляду на ціни? — питання знову-таки риторичне…

Зрозуміло, що вирішенням «проблеми» є контроль та застосування адміністративних чи дисциплінарних заходів у разі такої «недисциплінованості». Але разом із цим доцільним є визначення на нормативно-правовому рівні умови — якщо регуляторний орган впродовж визначеного терміну не прийняв та не повідомив заявника про рішення щодо перереєстрації або внесення змін до реєстраційного досьє, то лікарський засіб вважається офіційно перереєстрованим або зміни вважаються офіційно прийнятими. Тим більше що існує багато змін (наприклад адміністративного характеру), які не потребують ретельної оцінки взагалі. Вони мають характер повідомлення, тобто виробник/заявник повідомляє про зміни, які відбулися, а регуляторний орган може лише погодитися.

Диференціація таких змін має здоровий глузд для виробника (відсутність очікування рішення), регулятора (економія часу експертів) та споживача (наявність ліків). А далі — відповідальність конкретних посадовців. І це, між іншим, є практикою, що застосовується та визначена в нормативних актах країн Європи.

«Двовладдя» у регулюванні

Наступне принципово важливе питання — «двовладдя» у регулюванні сфери лікарських засобів, що існує в Україні та є спадком з часів до незалежності. Ситуація дещо краща, ніж була, бо до певного часу регулюванням, контролем та наглядом щодо фармацевтичної галузі займалися аж три органи. Але вона все одно не відповідає світовій практиці та створює певні незручності для суб’єктів, які вимушені ходити «на поклони» до двох інстанцій, які, до того ж, періодично перебувають у стані «гіб­ридної війни» між собою та мають власний погляд на нагальні питання, іноді діаметрально протилежний.

Світова практика регулювання фармацевтичної сфери — єдиний орган (як правило, агенції), який несе відповідальність за всю сферу обігу лікарських засобів в країні та виконує всі загальноприйняті функції, включаючи допуск на ринок ліків (ліцензування/реєстрація продуктів) та суб’єктів господарювання (ліцензування видів діяльності), відповідну сертифікацію, нагляд, інс­пектування, міжнародне співробітництво у сфері своєї відповідальності тощо.

Більше того, така практика вже давно впроваджена майже в усіх країнах пострадянського простору (за винятком хіба що Росії). Розмови щодо заміни «двовладдя» на єдиний регуляторний орган тривають не один десяток років, але далі дискусій справа не зрушується. Усе, що треба зробити, — подолати амбіції двох державних органів та їх «лобі» й реорганізувати в єдиний орган.

При цьому непринципово, якою буде його назва, буде це незалежний центральний орган виконавчої влади чи підпорядкований міністру охорони здоров’я або Уряду. Але що дуже важливо, необхідні повноцінні регуляторні функції та повноваження, організаційна структура з розмежованими між структурними підрозділами дозвільними та наглядовими функціями, з окремим підрозділом «інспекторат», наявність у підпорядкуванні експертної установи, інституту експертів, лабораторії з контролю якості лікарських засобів для забезпечення належного виконання функцій та повноважень, а також наявність власних коштів та можливість користування ними.

Для цього потрібні лише воля, розуміння та законодавче врегулювання.

Проведення сертифікації виробництва лікарських засобів на відповідність стандартам GMP

Причому як вітчизняних, так і зарубіжних. Це питання також тісно пов’язане з уникненням «двовладдя». В Україні функцію щодо сертифікації покладено на орган, який відповідає за ліцензування видів діяльності, але не має відношення до допуску ліків на ринок (державну реєстрацію/ліцензування ліків).

Свого часу, коли процедури такої сертифікації запроваджувалися, то вони самі по собі були значним стрибком вперед, значення якого для всієї вітчизняної фармацевтичної галузі складно переоцінити. Більше того, впровадження процедур сертифікації так, як воно відбувалося, забезпечило необхідну поступовість імплементації міжнародно визнаних вимог і належної виробничої практики (GMP), і всіх належних практик (GxP), що потребувало значних ресурсів, у тому числі часу, а також підготовки фахівців.

Але вже давно настав момент, коли вітчизняна система сертифікації виробництва лікарських засобів повинна бути приведена у відповідність з вимогами міжнародного законодавства та практик, що існують у країнах ЄС і в світі.

Майже в усіх країнах процедура сертифікації виробництва — невід’ємна складова процедури ліцензування не діяльності(!) з виробництва взагалі, а ліцензування фармацевтичної продукції (того, що у нас визначається як державна реєстрація лікарських засобів). І це дійсно принципове питання. Тому що саме інспектування і сертифікація виробництва конкретного найменування продукту дає реальне уявлення та дозволяє здійснити реальну оцінку того, що ефективність, безпека та якість цього конкретного продукту дійсно забезпечуються і гарантуються під час його виробництва; що продукт, який надходить на ринок, — це саме той продукт, який було розроблено та досліджено, з тими самими характеристиками якості.

Погодьтеся, що це зовсім інше, ніж коли інспектування та сертифікація здійснюються як загальна оцінка всієї виробничої дільниці з усією номенклатурою (яка може сягати сотні найменувань) без прив’язки до конкретного продукту. Саме так працює регуляторна система майже всіх країн світу — сертифікація виробництва конкретного продукту. До того ж яким є головний принцип GMP і з чого він починається? — «Власник ліцензії на виробництво зобов’язаний виробляти лікарські засоби так, щоб забезпечити їх відповідність своєму призначенню та вимогам реєстраційного досьє».

Як можуть інспектори (а зараз взагалі лише зовнішні експерти) здійснювати оцінку такої відповідності, якщо вони є посадовцями органу, що не має прямого відношення до реєстраційного досьє (не кажучи вже про зовнішніх експертів, яких цей орган залучає до інспектування)?

У той же час, з іншого боку, як може експерт, який у рамках процедури експертизи матеріалів реєстраційного досьє, розглядаючи модель лікарського засобу, що наведена у цих матеріалах, давати адекватну оцінку виробничому процесу та його контролю? Ще одне (уже комплексне) риторичне питання…

І доки процедури сертифікації виробництв лікарських засобів не будуть приведені у відповідність з тим, як це робиться в усьому світі, доти ми будемо мати ситуацію, коли, перефразовуючи відомий вислів М. Жванецького «оригінальне С2Н5ОН на пару працює, а наше точно таке саме (або інший генерик) — ні»… Тому те, що треба зробити, — змінити підходи та процедури сертифікації виробництва лікарських засобів, «прив’язавши» її НЕ до ліцензування діяльності з виробництва, А саме до процедур державної реєстрації (ліцензування продукту).

Реально здійснити це можна за умови створення єдиного регуляторного органу. Організація роботи єдиного органу та підпорядкованої йому експертної установи, що відповідає за експертизу матеріалів реєстраційного досьє та висновки щодо можливості або неможливості реєстрації кожного найменування лікарського засобу, повин­на забезпечити можливість здійснення інспектування державними інспекторами (що є державними службовцями) не лише вітчизняних, але й зарубіжних виробничих дільниць.

Ситуація, що склалася в країні, не дозволяє державним інспекторам зарубіжні відрядження. Як результат, інспектування зарубіжних виробничих дільниць здійснюється виключно експертами, що залучаються. При цьому офіційно визнаного інституту експертів також не існує (критично важливим є визнання саме експертів та їх персональної відповідальності, а не установ). І прийняття рішень щодо сертифікації зарубіжних виробництв здійснюється регуляторним органом на підставі звітів, підписаних виключно зовнішніми експертами, що дещо некоректно, а також зауважень останньої перевірки регуляторного органу та національного інспекторату з боку PIC/S.

Інспектування та відрядження інспекторів потребує коштів, які доцільно закладати у вартість робіт з державної реєстрації з нормативно-правовим визначенням відповідного кошторису, що, крім іншого, повинно здешевити витрати заявників на інспектування, адже нині витрати на реєстрацію та сертифікацію сплачуються окремо різним установам.

Біологічно активні добавки (БАД) чи дієтичні добавки

Тут взагалі катастрофа. На сьогодні навіть на підприємствах харчової промисловості, що поважають себе та своїх споживачів, впроваджуються правила GMP (у їх якості виступають стандарти НАССР — системи аналізу ризиків, небезпечних чинників і контролю критичних точок), забезпечуючи безпеку своєї продукції.

Як виготовляються БАД (які, до речі, полюб­ляють призначати чимало лікарів), чому той чи інший продукт визначається саме як БАД (при тому, що може містити терапевтичну дозу фармакологічно активної речовини), як він контролюється — ні реальним контролем, ні регулюванням, ні наглядом не займається в країні ніхто! Оцініть ризики застосування таких продуктів, та ще й за призначенням лікаря!

Тому вкрай необхідно визначити засади регулювання виробництва, контролю якості, обігу таких продуктів. За логікою, функція щодо допуску БАД на ринок України, здійснення регулювання їх обігу та відповідного нагляду, оцінки того, чи належить той чи інший продукт до лікарських засобів чи до БАД, повинна бути покладена на той самий єдиний державний орган, який має здійснювати державну реєстрацію лікарських засобів. Це навіть не лише міжнародна практика функціонування регуляторної системи розвинених країн світу, але й звичайна логіка.

Питання і виклики, які сьогодні стоять перед законодавством України, що регулює обіг лікарських засобів, перед регуляторною системою та перед вітчизняною фармацевтичною галуззю в цілому стосовно інтеграції в ринок лікарських засобів країни — членів ЄС, адаптації законодавства України до законодавства ЄС можна продовжувати і далі.

Але зрозуміло — якщо наша вітчизняна фармацевтична галузь, перш за все вітчизняні виробники, хочуть потужно розвиватися й надалі, сміливіше виходити на міжнародні ринки, зайняти гідне місце серед визнаних фармацевтичних держав світу (і це не фантазія, а стан, якого можна реально досягти), якщо ми реально хочемо, щоб правила функціонування фармацевтичного ринку були однаковими для всіх і відповідали світовій практиці — слід не «латати штучними клаптиками окремі прогалини та невідповідності», а визначити чітку подальшу стратегію розвитку вітчизняної сфери лікарських засобів, повноцінно грамотно та правильно адаптувати законодавство та систему регулювання цієї сфери до законодавства, вимог та практики країн ЄС та інших розвинених країн світу та цілеспрямовано їх впроваджувати й реалізовувати. Кваліфіковані фахівці для цього в державі є, потрібні лише розуміння пріоритетів розвитку країни і галузі та воля.

Валерій Нікітюк, к.ф.н., Ph.D.,
Тетяна Шакіна, к.ф.н., Ph.D.
Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!

Коментарі

Коментарі до цього матеріалу відсутні. Прокоментуйте першим

Добавить свой

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Останні новини та статті