Герої фармацевтичного фронту. Vol. 9

Воїни не завжди вдягнені у військову форму та бронежилети. Є ще й ті, хто в білих халатах кожного дня рятує на своєму «фронті», ризикуючи власним життям заради життя інших. Бо вони обрали не рятуватися від війни, а рятувати. Продовжуючи нашу вже постійну рубрику про фармацевтичних героїв, принагідно хочемо подякувати всім спеціалістам: Ви — справжні Герої, які надихають кожного з нас боротися далі, поки не поборемо!

Працюю і чекаю на Перемогу. Я в неї вірю

Війна застала Вікторію Петрівну Коломієць, адміністратора залу «Аптеки оптових цін» в Лисичанську Луганської обл., зненацька. Спочатку ранок 24 лютого для неї був звичайним.

«Зранку, як завжди, збиралася на роботу. Мій 8-річний син ще спав, було дуже рано. Раптом, десь о 5-й годині, почула вибух. У середині все заклякло від страху. Тоді я ще не зрозуміла, що відбувається, але відчуття тривоги мене не полишало з тої хвилини. Згодом розбудила дитину і зателефонувала батькам. Попросила їх прийти до мене додому і побути разом з онуком, поки я працюю. Не хотіла залишати його на самоті в такій ситуації. Батьки прийшли, і я побігла на роботу. Відпрацювала пів дня і більше не змогла. Було дуже страшно за сина. У голові настирливо крутилося питання: «Що робити?». Але відповідь так і не могла знайти. Я зателефонувала куратору, запитала, чи можу залишити робоче місце і піти додому, адже на мене чекає дитина. Вона без заперечень відпустила. Коли бігла з аптеки, подзвонила кума і сказала, що почалася війна!!! Вона забрала нас до себе — в їхньому будинку був підвал, який можна використати як укриття».

За кілька днів обидві родини вирішили поїхати з міста заради дітей. Не відкладаючи, нашвидкуруч зібрали необхідні речі та попрямували до Дніпра.

«Коли дісталися, відразу почали шукати житло. Нам пощастило зустріти небайдужих людей. Вони безплатно впустили нас жити у свою домівку. Я неймовірно їм за це вдячна! Потім приїхали мої батьки, свекруха та інші родичі. Нас було 12 людей, спершу жили разом, місця всім вистачало. Коли зрозуміли, що війна надовго і ми ще нескоро зможемо повернутися додому, роз’їхалися. Треба було якось облаштовуватися на новому місці, шукати роботу. Мені знову пощастило: була вакансія в нашій рідній Аптечній мережі «9-1-1»! Я повернулася на улюблену роботу. Працюю і чекаю на Перемогу. Я в неї вірю. Усе буде Україна!»

Аптеку евакуювали, «щоб не було, як в Маріуполі»

Лиман для росіян був дуже важливим об`єктом. Це транспортний вузол, на який ворог покладав великі надії. Захоплення міста мало відкрити дорогу окупантам до Донецької обл., Слов’янська та Краматорська.

24 лютого жителі міста вранці почули вибухи — бомбили Краматорський військовий аеродром. І стало зрозуміло, що почалася війна.

Наступного дня Ганна Павлівна Пунтус, завідувачка лиманської аптеки «Бажаємо здоров’я», вийшла на роботу разом з усім персоналом. Людей було море. Товар швидко закінчувався, його просто змітали з полиць.

«Постачальники до нас їхати не наважувалися. Доводилося шукати «обхідні» шляхи. Мої колеги зі Слов`янська один раз замовили товар у Дніпрі та власним транс­портом їздили його забирати. Потім я домовлялася вже сама. Ми винаймали машину і колега їздив за ним. А востаннє я їздила за товаром у Краматорськ. У нас не було вибору. Аптека стояла порожня. А людям потрібні ліки, тому ризикували і доставляли самотужки».

Більшість аптек у Лимані не працювали. У чергах стояли не лише місцеві, а й жителі з навколишніх сіл. Дуже багато військових приходили за ліками. Попит на заспокійливі, серцево-судинні, знеболювальні та препарати для зниження рівня глюкози в крові був шалений.

«Постійно над містом літали бомбардувальники. Сирени не вщухали. Було дуже страшно. Окупанти знаходилися зовсім поряд — вони стояли в Торському. Це від нас «на відстані витягнутої руки». Ми це знали, однак все одно працювали. Головною проблемою був навіть не страх, а саме нестача ліків. Точніше, їх відсутність. Ми вводили обмеження, підбирали заміну, пропонували дієтичні добавки». Під час сирен не зачинялися, щоб не виганяти людей на вулицю.

Удома на маму чекали чоловік, 12-річний син та 6-річна донька. Спали в одній кімнаті, щоб у разі обстрілів встигнути добігти в підвал. Але там було дуже холодно, тому спускалися туди всього кілька разів.

Коли окупанти підібралися зовсім близько, керівництво вирішило закрити аптеку, «щоб не було, як в Маріуполі». 5 квітня аптека в Лимані зачинила свої двері. Залишки товару вивезли.

Ганна Павлівна більше не бачила сенсу залишатися і також разом з родиною виїхала в Кременчук. Зараз вона працює в аптеці своєї ж мережі, а чоловік досі без роботи.

Такого натовпу в аптеці я раніше ніколи не бачив

Олег Шпота, студент Національного фармацевтичного університету, працює в «Аптеці 9-1-1» в Харкові. 24 лютого у хлопця був вихідний. Прокинувся від звуку вибухів і зрозумів, що найгірші прогнози стали реальністю. Олег зібрав речі і переїхав до тітки на Холодну Гору, де було безпечніше. Своєї аптеки не міг дістатися, тому виходив на підміну, коли просили. «Такого натовпу в аптеці я раніше ніколи не бачив. Люди йшли потоком, навіть двері не витримували. Паніка була шалена! Скуповували все!».

Ситуація в місті погіршувалася, тому 8 березня Олег поїхав на Черкащину до родичів. Чекав, коли в Харкові стане трохи спокійніше. Повернувся в середині травня і з того часу працює в аптеці мережі «9-1-1» Центральна-2 заступником завідувача. Прильоти його вже не лякають — звик. «Учора снаряд влучив у будинок, що знаходиться на відстані 500 м від нашої аптеки, але ми продовжували обслуговувати. Харків’яни призвичаїлися не тільки до сирен, а й до вибухів. Сьомий місяць наше місто обстрілюють, це дається взнаки».

Олег сам з Луганської обл., яка зараз окупована. Батьки залишилися там — виїхати не можуть. Хлопець вірить, що Збройні Сили України звільнять країну від ворога, і він зрештою побачить рідних живими і здоровими. Намагається не думати про погане.

Від обстрілів усе трусилося, дзвеніло скло у вітринах

Місто Костянтинівка, що знаходиться поряд з лінією розмежування, уже вдруге переживає жахіття російського вторгнення. Валентина Миколаївна Рабощук, завідувачка місцевої аптеки № 33 ТОВ «Ваша Аптека», досі пам’ятає окупацію 2014 р.

«Тоді навіть собаки боялися гавкати. Коли починалася комендантська година, в місті наступала мертва тиша і темрява. Воно й зрозуміло — з танків стріляли по вікнах, де було світло. Так ми жили 2 міс. А потім наше місто звільнили. До нас в аптеку за ліками часто приїжджали люди з Донецька, Горлівки. Вони були знервовані, часто плакали або сварилися. Вони несли на собі тавро тих обставин, у яких змушені були перебувати. Я їх згадала, коли 24 лютого дізналася, що почалася повномасштабна війна».

Про війну Валентині Миколаївні повідомила племінниця з Києва. Жінка дуже злякалася. Вона пригадала м. Майорськ, станцію Микитівка, які у 2014 р. просто стерли на порох… Валентина Миколаївна боялася, що цього разу все буде ще страшніше. Під впливом племінниці вона згодом прийме рішення поїхати з Костянтинівки, хоча станеться це ще нескоро.

«Наша аптека працювала до кінця березня. Ми обслуговували людей, поки не скінчилися ліки. Від обстрілів усе трусилося, дзвеніло скло у вітринах. Ховалися в туалетній кімнаті — там було маленьке віконце, яке ми заклали подушкою. Моя колега бігала в сусідній магазин ховатися, а я залишалася, в аптеці були люди, а вигнати їх на вулицю я не могла».

Обстріли Костянтинівки почалися десь після 10 березня. Одразу дуже інтенсивні. «Розбомбили районний відділ внутрішніх справ, школу, в нашому будинку вилетіли вікна після влучення в депо — ми жили поряд з вокзалом. Разом із сусідами облаштували підвал, але спустилися туди лише один раз — боялися, що нас там завалить. Ховалися на першому поверсі в холі. Там немає вікон, товсті стіни, тому ми почувалися захищеними. У місті на початку березня відключили газ, час від часу зникала електрика, коли обстрілами пошкоджували мережі».

Родина протрималася до 13 квітня, а потім виїхала в село Топилівка на Черкащині. В будинку, куди їх пустили місцеві мешканці, було дуже холодно, тому згодом знайшли квартиру в Черкасах і перебралися туди. Валентина Миколаївна зараз шукає роботу. Живуть на виплати внутрішньо переміщеним особам.

«Знаю, що зараз в Костянтинівці, яка поряд з Бахмутом, прилітає щодня. Ані газу, ані води немає. Наше маленьке місто тримається, хоча ворог не припиняє його обстрілювати. Ми дуже хочемо повернутися додому. Але війна все ближче підступає до нашого дому, отже, змушені залишатися тут».

Коментарі

Коментарі до цього матеріалу відсутні. Прокоментуйте першим

Добавить свой

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Останні новини та статті