Мораторій цін на ЛЗ: чи є спосіб запобігти руйнуванню галузі?

На думку фахівців Головного науково-експертного та юридичного управлінь Верховної Ради України, цей закон порушує норми цілої низки статей Конституції України, зокрема:

• ст. 6, в якій йдеться про те, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України;
• ст. 19, згідно з якою правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;
• ст. 116, відповідно до п. 3 якої Кабінет Міністрів України забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки та природокористування;
• ст. 120 Основного закону.

Крім того, зазначений закон суперечить положенням Бюджетного та Господарського кодексів України, Законів України «Про ціни і ціноутворення», «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» та не відповідає правовим позиціям, викладеним Конституційним Судом України в його рішеннях від 02.03.1999 р. № 2 рп/99 та від 10.03.2000 р. № 2 рп/2000.

Ознайомившись з текстами вищезазначених рішень Конституційного Суду України, читачі можуть переконатися в тому, що подібні спроби Верховної Ради безпосередньо впливати на процес ціноутворення вже мали місце в історії незалежної України, і всі вони, з подачі Президента України, були визнані Конституційним Судом України як такі, що не відповідають положенням Основного закону. Цікавою, на наш погляд, є і аргументація прийняття відповідних рішень.

23.07.1998 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про тимчасову заборону підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги та послуги громадського транспорту, що надаються громадянам України», частиною першою ст. 1 якого тимчасово, до погашення заборгованості по виплаті заробітної плати, стипендій, пенсій та інших соціальних виплат, заборонила підвищення цін і тарифів на вказані послуги. У частині другій ст. 1 цього закону констатувалося, що житлово-комунальні послуги та послуги громадського транспорту оплачуються громадянами України за цінами і тарифами, встановленими відповідно Кабінетом Міністрів України, Національною комісією з питань регулювання електроенергетики України, іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади станом на 1.06.1998 р. (можна явно побачити сумну аналогію з Законом України «Про мораторій на підвищення цін і тарифів на лікарські засоби і вироби медичного призначення»).

Ст. 6 Конституції України, закріплюючи одну з найважливіших засад правової держави — принцип поділу влади, одночасно визначає, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України. Ця вимога наводиться також у частині другій ст. 19 Конституції України, яка зобов’язує органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Цінова політика, тобто стратегія держави щодо встановлення і зміни цін, є однією зі складових частин внутрішньої економічної та соціальної політики держави. Конституційне повноваження Верховної Ради України на визначення засад цієї політики реалізоване нею, зокрема, у Законі Украї­ни «Про ціни і ціноутворення», який сформулював основні принципи встановлення і застосування цін і тарифів та організації контролю за їх дотриманням на території України.

Відповідно до ст. 3 цього закону політика ціноутворення в Україні спрямована, зокрема, на забезпечення:

• рівних економічних умов і стимулів для розвитку всіх форм власності;
• збалансованого ринку засобів виробництва, товарів і послуг;
• розширення сфери застосування вільних цін;
• створення необхідних економічних гарантій для виробників;
• орієнтації цін внутрішнього ринку на рівень світового;
• соціальних гарантій у першу чергу для низько­оплачуваних і малозабезпечених громадян, включаючи систему компенсаційних виплат у зв’язку із зростанням цін і тарифів, та ін.

Згідно зі ст. 4 Закону України «Про ціни і ціноутворення» забезпечення здійснення державної політики цін, визначення переліку продукції, товарів і послуг, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи на які затверджуються відповідними органами виконавчої влади, визначення повноважень органів виконавчої влади в галузі встановлення і застосування цін (тарифів), а також по контролю за цінами (тарифами) покладено на Кабінет Міністрів України. Ці повноваження Кабінету Міністрів України у сфері ціноутворення відповідають п. 3 ст. 116 Конституції України, відповідно до якого Кабінет Міністрів України забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики. Забезпечення проведення цінової політики Кабінетом Міністрів України означає реалізацію ним визначених названим законом України основних начал встановлення і застосування цін і тарифів, що логічно включає регулювання цін (тарифів), а також контроль за ними.

Враховуючи вищезазначену аргументацію, Конституційний Суд України зазначив, що приймаюч­и Закон України «Про тимчасову заборону підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги та послуги громадського транспорту, що надаються громадянам України», Верховна Рада України вийшла за межі повноважень, визначених Конституцією України, і втрутилася у повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, чим порушила ст. 6 і 19 Конституції України, та прийняв рішення щодо визнання неконституційності цьог­о закону. Документ втратив чинність з дня ухвалення зазначеного рішення, яке є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим.

Не менш цікавою є аргументація і по рішенню Конституційного Суду України від 10.02.2000 р. № 2 рп/2000, яке стосується спроби внесення змін до Закону України «Про ціни і ціноутворення».

Отже, вихід із ситуації існує навіть у разі, якщо прийнятий нещодавно закон підпише Голова Верховної Ради України. Це застосування Президентом України права вето до даного закону, що був прийнятий з численними порушеннями законодавства. Воно може бути накладено протягом 15 днів після його отримання (ст. 94 Конституції України), з одночасним поданням до Конституційного Суду.

Прийняття Головою Держави такого рішення, на наш погляд, є цілком реальним за наявності активної консолідованої позиції всіх учасників вітчизняного фармацевтичного ринку, а також відстоювання своїх інтересів в Україні представниками світової фармацевтичної індустрії, які у грошовому вираженні займають близько 2/3 українського фармринку. При цьому слід зазначити, що, враховуючи катастрофічні наслідки, до яких може призвести бездіяльність у вирішенні цього питання, відстоювання інтересів зарубіжних компаній має здійснюватися на найвищому дипломатичному рівні.

Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!