Проект коаліційної угоди: чи варто очікувати ефективних змін у медичній галузі?

15 листопада на офіційному сайті Блоку Петра Порошенка опубліковано робочий варіант проекту Коаліційної угоди Верховної Ради України VIII скликання (далі — проект Коаліційної угоди). Цей документ було опрацьовано депутатськими фракціями й 15 листопада поточного року з’явилася його оновлена редакція. 19 листопада під час засідання КМУ Прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк публічно заявив про те, що готовий поставити підпис під остаточним варіантом цієї угоди. Редакція нашого видання звернулася до Віктора Чумака, експерта фармацевтичного ринку, з проханням прокоментувати зазначений документ.

За останні 9 років в Україні було затверджено цілу низку програмних документів щодо реформування галузі охорони здоров’я. Наприклад, на рівні закону України була затверджена загальнодержавна програма розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини. Укази Президента, постанови КМУ й численні накази МОЗ у сфері реформування медицини, а віз, як кажуть, й досі там.

Що нового пропонується у проекті Коаліційної угоди? Його аналіз свідчить про те, що він не містить нічого нового. Мимоволі на думку спадає вислів Альберта Ейнштейна: «Найбільша дурість — це робити те саме і сподіватися на інший результат». Кожен новий Уряд та кожний новий міністр озвучували основні напрямки реформ, але у подальшому вони або нічного не робили, або починали реформувати медичну галузь з нуля. Тобто нині можна покладати надію на нову команду.

За Конституцією формуватиме і затверджувати склад Уряду Верховна Рада України. Механізми квотування та купівлю посад ніхто не відміняв. Список депутатів, які пройшли до Верхов­ної Ради, свідчить про те, що значна більшість народних обранців, які входили до складу Комітету Верховної Ради з охорони здоров’я, майже у повному складі переобрані, тобто команда, яка має виконувати Коаліційну угоду, майже не змінилася, адже закон про люстрацію на народних депутатів не розповсюджується.

Залишається сподіватися на зміни у менеджменті, тобто в системі управління. І тут на думку приходить вислів академіка Геннадія Книшова, який ще у 1996 р. на нараді за участю провідних науковців, під час якої визначався мінімальний перелік безкоштовних препаратів у стаціонарах, сказав: «Ви намагаєтеся реанімувати охорону здоров’я, а це місто, район, село. Там зосереджено 85% хворих. А хто присутній на нараді? Науковці, які задіяні у сфері найвищого рівня високотехнологічної медичної допомоги. Ми не знаємо, чим і як лікують у закладах первинної медичної допомоги. Якщо ви хочете ефективно реформувати охорону здоров’я, необхідно радитися з фахівцями районного та обласного масштабу». Таким чином, Г. Книшов фактично висловив один із постулатів медичного менеджменту — лікаря вчили, як вилікувати одну людину, але він не знає, що робити з мільйоном хворих, менеджера, навпаки, вчили, як лікувати мільйон, але він не знає, як вилікувати одну людину, оскільки це може зробити лише лікар. Це правило працює у будь-якій галузі. А відтак ми впираємося у питання професіоналізму, адже, як показала практика роботи 18 міністрів охорони здоров’я за 23 роки незалежності України навіть якщо людина — бог у операційній, як організатор системи охорони здоров’я він є не настільки ж ефективним. Тобто не можна ставитися до МОЗ як до головної лікарні країни.

На моє переконання, реформи можуть зрушитися тоді, коли МОЗ перейматиметься проб­лемами більшості населення, про що говорив академік Г. Книшов ще у 1996 р.

Щодо проекту Коаліційної угоди, то він передбачає структурну реорганізацію системи медичного обслуговування через розвиток первинної медико-санітарної допомоги та вільний вибір пацієнтами лікаря з метою підвищення доступності населення до кваліфікованої медичної допомоги. Привертає увагу той факт, що під час опрацювання проекту Коаліційної угоди зник сімейний лікар, який завжди дратував против­ників реформ — лікарів вузької спеціалізації, що мають «відповідний рівень професійних знань та досвід». Цей спротив сприяє доведенню захворюваності населення України до стану, коли дійсно вже потрібен спеціаліст вузької спеціальності.

Все це відомо, але, по-перше, не враховано факт, що недовіра до української медицини або обмежена доступність до медичної допомоги обумовили великий масштаб самолікування. І цю проблему неможливо вирішити шляхом заборони відпуску ліків в аптеках без рецепта або заборони реклами препаратів. По-друге, надання медичної допомоги не обмежується наявністю лікаря. Слід зазначити, що у розділі проекту Коаліційної угоди, який стосується системи охорони здоров’я, взагалі не згадується про фактори, які визначають якість та доступність медичної допомоги. В останні роки вони традиційно переводилися у площину якості та доступності ліків, що перетворювалося у великий простір для корупції та перерозподілу фармацевтичного ринку.

У рекомендаціях Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) щодо стратегії реформування фармацевтичного сектору країн СНД (Фокус на пацієнта. Стратегія реформи фармацевтичного сектору у нових незалежних країнах. Женева, 1998 р.) зазначено: «Доступність лікарських засобів є основним фактором, який визначає доступність та ефективність системи охорони здоров’я, і є необхідною умовою реформи охорони здоров’я».

У проекті Коаліційної угоди традиційно йдеться лише про проблеми інфраструктури системи охорони здоров’я, а про те, у який спосіб буде отримана медична допомога і в якому обсязі мова майже не йде.

У згаданому документі ВООЗ наголошується, що глобальні реформи охорони здоров’я у краї­нах СНД призведуть до підвищення значущості амбулаторного та аптечного секторів. До речі, аптечним сектором МОЗ України взагалі не переймається, незважаючи на те, що аптечні заклади є закладами охорони здоров’я, що передбачено статтею 16 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я». Нині вони функціонують як торгові точки, що здійснюють продаж ліків населенню. Одночасно із цим МОЗ приділяє багато уваги саме торгівлі у контексті тендерних закупівель ліків.

Відомо, що в Україні з усіх випадків звернення пацієнтів до закладів охорони здоров’я лише 37% припадає на лікаря первинної ланки. Для порівняння у цивілізованих країнах більше 90% пацієнтів звертаються саме до лікарів первинної ланки й отримують відповідну медичну допомогу, і лише 5% пацієнтів направляють до спеціалістів вузького профілю. Тобто вчасне звернення до лікаря та професійне отримання медичної допомоги у вигляді ліків не лише знижують захворюваність населення, але й суттєво зменшують потребу у дороговартісній високотехнологічній медичній допомозі.

З цього випливає відповідь, чому гальмуються реформи у сфері охорони здоров’я. Наприклад, під час спільної розширеної Колегії МОЗ та президії НАМН України, які відбулася 17 жовтня 2014 р., з вуст науковців, в тому числі й нинішнього очільника МОЗ, за межами компетенції яких лежать проблеми первинної медичної допомоги, пролунала пропозиція припинити фінансування пілотного проекту з відшкодування вартості ліків хворим на гіпертензію. На їх думку, кошти, передбачені на реалізацію цього пілотного проекту, необхідно направити на лікування інфарктів та інсультів. Тобто мова йде про те, що годі фінансувати їх профілактику, адже необхідно усувати ускладнення.

Хочу зауважити, що пілотний проект з артеріальної гіпертензії запроваджувався з метою відпрацювання механізмів взаємодії усіх ланок (складових) забезпечення доступної та якісної фармакотерапії, у першу чергу, на первинному рівні, включаючи створення відповідного підрозділу в МОЗ. Тобто пілотний проект — це перший крок до впровадження страхової медицини.

Як на практиці продемонстрував пілотний проект, ефективність медичної допомоги першого та другого рівня залежить від 5 складових: а) доступність та якість лікарських засобів; б) правильне їх призначення лікарем; в) якість фармацевтичної допомоги та послуг в аптечному зак­ладі у контексті правильного застосування призначених лікарем препаратів; г) контрольоване самолікування шляхом запровадження протоколів провізора при застосуванні безрецептурних лікарських засобів, які 5 років тому затверджені МОЗ; д) вартість курсу лікування та ефективність системи відшкодування витрат на ліки в умовах, коли ціни на препарати відрізняються у рази, залежно від постачальника та лобіста. Тобто із 5 факторів лише один припадає на лікаря. На сьогодні в МОЗ ліквідовані підрозділи, які мали забезпечити організаційну та правову підтримку роботи цих п’яти ланок, натомість поновлена робота Вченої ради. Тобто з менеджментом також поки що не складається. Із цього випливає, що МОЗ більше цікавлять науково-дослідницька робота та розподіл бюджетних коштів у ме­жах державних програм.

Другим пілотним проектом, який не вдалося реалізувати, незважаючи на відповідну постанову, ухвалену попереднім Урядом, пропонувалося відпрацювати механізми ефективного використання коштів при реалізації державних програм на прикладі програми «Діабет», яку краще було б назвати «Інсулін». По суті, з цього пілотного проекту мало розпочатися впровадження рекомендацій Світового банку у сфері державних закупівель. Чому я пропонував би назвати програму «Інсулін»? Тому що програма «Діабет» передбачає закупівлю лише інсулінів. При цьому інсуліну потребує 23,67% хворих на діабет. Решті пацієнтів (76,33%) необхідні пероральні гіпоглікемічні препарати, які нині вони купують за власні кошти. Через обмежену купівельну спроможність широких верств населення терапія гіпоглікемічними препаратами не завжди здійснюється за протоколами лікування. Тому й результати цієї програми не відповідають очікуванням.

Аналіз державних закупівель продемонстрував наступне. Якщо закуповувати імпортні препарати (хоча в Україні є вітчизняні інсуліни за низькою ціною) за середньою ціною, за якою вони реалізуються у країнах ЄС, визначених як референтні, з урахуванням вимог наказу МОЗ від 23.03.2011 р. № 160 та за умови дотримання порядку закупівель інсулінів, то економія коштів становитиме 42% загального бюджету, який виділяється на закупівлю інсулінів. У той же час потреба для відшкодуванні вартості гіпоглікемічних препаратів становить 39% загального бюджету програми. Тобто обсяг «нераціонального використання бюджетних коштів» перевищує обсяг фінансування ліків для 76% хворих на цукровий діабет. Таким чином, боротьба з корупцією та казнокрадством у сфері охорони здоров’я також поки не складається попри наявність спеціального заступника міністра з цих питань.

Повертаючись до проекту Коаліційної угоди, звертаю увагу на частину, в якій йдеться про поетапне запровадження обов’язкового державного соціального медичного страхування (єдиний канал постачання медичних послуг) та розвиток добровільного страхування. Згадані пілотні проекти були спрямовані на стандартизацію медичної допомоги. Це важливо, оскільки без стандартизації медичної допомоги та її калькуляції неможливе планування бюджету страхової медицини та його раціональне використання, про що взагалі не згадується у всіх проектах законів щодо медичного страхування.

Зазначу, що раніше планувався третій пілотний проект, який був заблокований і не дійшов до Уряду. Суть цього проекту полягала у запровадженні мінімального асортименту ліків, які були б безкоштовними для хворого в умовах стаціонару. Це можливо у разі створення переліку, в основу якого буде покладено рекомендації міжнародних організацій.

Під час розробки цього проекту пропонувалося переглянути перелік лікарських засобів, які закуповуються за бюджетні кошти (постанова КМУ від 05.09.1996 р. № 1071) з огляду на необхідність сконцентрувати обмежені бюджетні ресурси на фінансуванні певного рівня медичної допомоги для основної частини населення. В основу цього переліку планувалося покласти проект Національного переліку основних лікарських засобів.

До переліку, затвердженого постановою КМУ № 1071, включено 1047 міжнародних непатентованих найменувань (МНН) та назв препаратів. Він об’єднує більше 9 тис. торгових назв лікарських засобів. Через аптечну мережу та стаціонари протягом 2013 р. реалізовано 1,2 млрд упаковок цих препаратів на суму 30,2 млрд грн. Тобто цей перелік акумулює близько 85% загального ринку, з яких госпітальні закупівлі становили 17,2% у грошовому та 12,5% в натуральному вираженні. Ці дані свідчать про ступінь розпорошення коштів місцевих бюджетів, яких не вистачає ані для задоволення пільгової категорії хворих, ані для забезпечення ліками стаціонарів.

У 2012 р. в Україні розроблено проект Національного переліку основних лікарських засобів. До нього включено 269 МНН на основі рекомендацій ВООЗ та 125 МНН із Державного формуляру, разом 394 МНН. У 2013 р. таких ліків спожито 451 млн упаковок на 10 млрд грн., при цьому обсяг госпітальних закупівель становив 106 млн упаковок на 3 млрд грн.

Таким чином, якщо закуповувати ліки, які включено до проекту Національного переліку, можна суттєво розширити обсяги безкоштовного лікування пацієнтів у стаціонарах на кошти, які виділяються з державного бюджету.

У разі застосування для цих препаратів референтного ціноутворення та відшкодування витрат на їх закупівлю з боку держави за методикою, визначеною у пілотному проекті з артеріальної гіпертензії, можна практично вирішити питання щодо економічної доступності цього асортименту ліків і в амбулаторних умовах.

У плані економічної доступності ліків традиційно порівнюється вартість лікарських засобів зарубіжного та вітчизняного виробництва. Ціни перших напряму залежать від курсу гривни до іноземних валют, шляхів доставки їх у країну (прямі поставки чи через офшори), витрат на ринкові технології їх просування тощо.

Через суттєву різницю вартості упаковки віт­чизняних та зарубіжних препаратів питома вага імпортних ліків на ринку України у грошовому вираженні становить 63,8%. Тобто можна стверджувати, що більшість ринку становить імпорт. Але якщо робити оцінку у спожитих упаковках, то три чверті ліків, які застосовують українці, віт­чизняного виробництва — ось вам і шлях до доступності медичної допомоги!

Значно гірша ситуація з фізичною доступністю лікарських засобів, які необхідні відповідно до міжнародних стандартів лікування нозологій, при тому що український ринок перенасичений ліками. На сьогодні в Україні відомо про 2 міжнародних переліки мінімально необхідних ліків для забезпечення лікувального процесу за світовими стандартами. Зокрема, це мінімальний перелік препаратів ВООЗ, які мають бути на ринку країн, що розвиваються, який налічує 394 найменування препаратів, із яких 125 (32%) відсутні на ринку України і замінені на ті, які рекомендував формулярний комітет. Другий перелік — це Британський формуляр, який є золотим стандартом для ЄС та налічує 1264 МНН. З них на українському фармацевтичному ринку взагалі відсутні 32% МНН, 33% МНН імпортуються в Україну за високими цінами, тобто вони не доступні для широких верст населення.

Це означає, що третина препаратів, які застосовують у ЄС, в Україні замінюється на інші, але їх ефективність у разі такої заміни не доведена за стандартами доказової медицини. Ще третина препаратів для переважної більшості населення економічно недоступна, а відтак відбувається заміна на дешеві препарати, а ефективність такої заміни знову-таки не доведена. На жаль, ця проблема підмінюється розмовами про відсутність в Україні досліджень з біоеквівалентності, що не відповідає дійсності. Така ситуація виникла через те, що ринок лікарських засобів складався не за принципом потреб лікувального процесу, а за агресивною маркетинговою політикою зарубіжних фармацевтичних компаній, препарати яких успішно дублюються вітчизняним виробником.

Що стосується пункту проекту Коаліційної угоди щодо здійснення раціональної фармацевтичної політики на макро- та макрорівні, то концептуальні засади її реалізації затверджені наказом МОЗ від 13 вересня 2010 р. № 769 «Про затвердження Концепції розвитку фармацевтичного сектору галузі охорони здоров’я України на 2011–2020 роки», а наказом МОЗ від 25.07.2011 р. № 435 затверджено «План заходів щодо виконання Концепції», які також не виконані, але фрагментарні напрацювання існують.

Стосовно якості лікарських засобів слід нагадати, що основні українські виробники з 2011 р. практично перейшли на європейські стандарти, відомі у світі як правила GMP. Якщо хтось і не отримав відповідного сертифіката, то швидше не через відсутність відповідних умов, а через національні особливості процедур їх підтвердження, суть яких полягає у неврахуванні критеріїв ризиків для здоров’я людини при дотриманні цих стандартів.

В основі розробки дієвих механізмів реалізації реформ у сфері охорони здоров’я — створення системи органів влади, які мають низку державних установ та підприємств, що надають платні послуги, а частину прибутку мають направляти на розвиток системи. Така система відпрацьована на прикладі Державного експертного центру МОЗ відповідно до втілення Концепції адміністративної реформи, затвердженої чинним Указом Президента від 22.07.1998 р. № 810/98, де наведено, що державне управління здійснюється і поза межами функціонування виконавчої влади, наприклад, на рівні державних підприємств, установ і організацій, які створюються Міністерством і складають його систему. Завдяки цьому поняття «державне управління» за змістом ширше, ніж поняття «виконавча влада».

Таким чином, у плані реалізації основних напрямків реформування системи охорони здоров’я існує велика кількість напрацювань, включаючи створення реальних ринкових механізмів щодо їх реалізації. Державні установи та підприємства мають активніше долучатися до нормотворчості, замість існуючої практики збільшення навантаження на державних службовців з низькою зарплатою або перекладання державних функцій на тимчасові робочі групи, які на громадських засадах у вільний від роботи час мають забезпечувати реалізацію реформи.

Олена Приходько
Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!

Цікава інформація для Вас:

Коментарі

Світлана 24.11.2014 2:56
Пілотний проект-не такий вже й добрий.Це скаже вам купа практикуючих лікарів і провізорів.Там дуже багато недоліків,які просто скинуті на нас,як на крайніх.І боюсь-дуже велика корупційна складова цього проекту закладена наверху-для своїх.І ще-на рахунок ліків для діабетиків-автор не володіє інформацією,але таблетовані цукрознижуючі препарати для хворих на діабет виписують сімейні лікарі на безкоштовних рецептах.
хмурый медик 25.11.2014 2:59
Жажда наживы движет фармацевтами, которая манипулирует МОЗом! На первичное звено остаётся сегодня 25% бюджетного финансирования,ещё со времён СССР! А все эти "трепыхания" вокруг "реформы",термина "самолечения" - проявления этих манипуляций... Грузинский вариант реформы - вот , как сегодня можно решить проблему с дороговизной медикаментов ( все ЛПУ - частные, а регистрацию медикаментов, завезенных из стран, где они уже её прошли, отменили))! Медики знают, что из бюджета на первичное звено остаётся только 25%, - отсюда и все проблемы... Есть хороший механизм выхода из тупика с фармацией:80% от прибыли фармации должны оставаться в медицинском фонде!

Добавить свой

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Останні новини та статті