Проект закону України «Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я»

МОЗ України розроблено проект закону, яким пропонується внести зміни в Закон Україні «Основи законодавства України про охорону здоров’я», виклавши його в новій редакції. Основні питанні сфери охорони здоров’я винесені в окремі розділи, зокрема: права та обов’язки громадян у сфера охорони здоров’я, організація та державне регулювання, забезпечення здорових та безпечних умов життя та праці, медична допомога, медико-санітарне забезпечення, права та соціальний захист медичних та фармацевтичних працівників та ін.

Проектом містить розширений термінологічний словник, закріплення в окремій статті поняття стандарту медичної допомоги. Також визначено можливість надання державними та комунальними закладами охорони здоров’я платних медичних послуг.

Пропонується більш чітке розмежування повноважень у сфері охорони здоров’я між Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України, Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування та спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

ПОВІДОМЛЕННЯ

На публічне обговорення виноситься проект Закону України «Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я».

Зауваження та пропозиції надсилати за адресами:

01021, м. Київ, вул. Грушевського, 7: marina2006@moz.gov.ua, infodep@moz.gov.ua — Управління економіки страхування, відділ стратегічного планування та інформаційно-аналітичного забезпечення Адміністративного департаменту;

01011, м. Київ, вул. Арсенальна, 9/11; mail@dkrp.gov.ua — Державний Комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

1. Обґрунтування необхідності прийняття акта

Поданий Міністерством охорони здоров’я проект нової редакції Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», який був прийнятий у 1992 році, є базовим, концептуальним законодавчим актом, підставою для опрацювання якого, є приведення його у відповідність до Конституції України, Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров’я населення» (від 06.12.2005 р. № 1694), рішення Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 49 Конституції України (справа про безоплатну медичну допомогу) від 29.05.2002 р. № 10-рп, постанови Кабінету Міністрів України від 13.06.2007 р. № 815 «Про затвердження Національного плану розвитку системи охорони здоров’я на період до 2010 року», розпорядження Кабінету Міністрів України від 26.03.2008 р. № 534-р «Про затвердження орієнтовного плану законопроектних робіт на 2008 рік», чинного законодавства і основних положень законодавства Європейського Союзу та міжнародного медичного права.

До проекту закону внесено низку нових статей, якими передбачається визначення компетенції у сфері охорони здоров’я різних рівнів державної влади та органів місцевого самоврядування, оптимізація мережі закладів охорони здоров’я, визначення пріоритету первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини та її співвідношення з вторинною і третинною медичною допомогою, опрацьовані нові статті стосовно прав і обов’язків окремих груп населення, медичних та фармацевтичних працівників, медичних послуг. Суттєво розширений термінологічний словник, зокрема наведені визначення понять: «медична допомога», «медична послуга», «протокол медичної допомоги», «медичне страхування» та ін.

2. Мета і шляхи її досягнення

Прийняття проекту Закону України «Про внесення змін та доповнень до Основ законодавства України про охорону здоров’я» сприятиме удосконаленню правової бази в сфері охорони здоров’я, що забезпечить подальше підвищення якості та ефективності медико-санітарної допомоги населенню.

Даний законопроект визначає правові, економічні, організаційні та соціальні основи охорони здоров’я в Україні з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності, довголітнього активного життя громадян, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості, а також регулювання суспільних відносин у цій сфері.

3. Правові аспекти

В Україні суспільні відносини в сфері охорони здоров’я регулюються Конституцією України, Основами законодавства України про охорону здоров’я, Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, Кримінальним кодексом України та іншими законодавчими актами. На сьогодні в охороні здоров’я діють 331 закон України, 134 укази Президента України, 677 постанов Кабінету Міністрів України, які стосуються питань охорони здоров’я прямо чи опосередковано.

4. Фінансово-економічне обґрунтування

Реалізація проекту Закону України «Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я» не потребує додаткових матеріальних та інших витрат.

5. Позиція заінтересованих органів

Законопроект погоджено без зауважень з Міністерством економіки України, Міністерством освіти і науки України, Міністерством праці та соціальної політики, а також Міністерством фінансів України із зауваженнями. Міністерством юстиції України надано позитивний висновок правової експертизи.

6. Регіональний аспект

Акт не стосується питань розвитку адміністративно-територіальних одиниць.

7. Публічне обговорення

Громадською Радою при Міністерстві охорони здоров’я України проведено публічне обговорення законопроекту. Пропозиції та зауваження громадськості враховано в останній редакції проекту.

8. Прогноз результатів

Реалізація законодавчого акта «Про внесення змін та доповнень до Основ законодавства України про охорону здоров’я» розширить та доповнить базу правового регулювання в сфері охорони здоров’я, сприятиме поліпшенню медико-санітарної допомоги населенню України, дозволить впровадити механізми забезпечення конституційного права громадян на отримання безоплатної медичної допомоги в державних і комунальних закладах охорони здоров’я; створить умови для забезпечення багатоканального фінансування закладів охорони здоров’я, подальшого розвитку приватної медичної практики.

Міністр

В.М. Князевич

Проект

ЗАКОН УКРАЇНИ
«ПРО ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО ОСНОВ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ПРО ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я»

Верховна Рада України постановляє:

Внести до Основ законодавства України про охорону здоров’я (Відомості Верховної Ради України, 1993, № 4, ст. 19, № 11, ст. 93, № 15, ст. 132; 1994 р., № 28, ст. 235, № 41, ст. 376, № 45, ст. 404; 1997 р., № 15, ст. 1154; 2000 р., № 19, ст. 143;2003 р., № 10–11, ст. 86; 2004 р., № 17–18, ст. 250), 2005, № 4, ст. 83; 2004, № 43–44, ст. 493; 2005, № 7–8, ст. 162; 2005, № 13 ст. 231; 2005, № 17, № 18–19 ст. 267; 2005, № 26, ст. 355; 2006, № 9, № 10–11, ст. 96; 2006, № 22, ст.184; 2006, № 22, ст. 199; 2007, № 7–8, ст. 66; 2007, № 16, ст. 215; 2007, № 33, ст. 440; 2007, № 34, ст. 445) зміни, виклавши їх в такій редакції:

«ОСНОВИ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ПРО ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я

Основи законодавства України про охорону здоров’я визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров’я в Україні і регулюють суспільні відносини у цій сфері з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності, довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що негативно впливають на їх здоров’я, зниження рівня захворюваності, інвалідності та смертності.

Розділ I

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Законодавство України про охорону здоров’я

1. Законодавство України про охорону здоров’я базується на Конституції України і складається з цих Основ та інших прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері охорони здоров’я.

Стаття 2. Визначення термінів

1. У цих Основах терміни вживаються в такому значенні:

галузь охорони здоров’я — сукупність закладів, установ та органів управління охорони здоров’я, працівників, які безпосередньо забезпечують подання послуг з охорони здоров’я населення;

вища медична (фармацевтична) освіта — рівень освіти, який здобувається особою за напрямом «Охорона здоров’я» у галузі знань «Медицина» («Фармація»), у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який ґрунтується на повній (базовій) загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації.

госпітальний округ — об’єднання закладів охорони здоров’я первинного та вторинного рівнів в межах адміністративних районів та/або міст обласного підпорядкування, що створюються відповідно до типових нормативів затверджених Кабінетом Міністрів України;

доступність медичного обслуговування — можливість отримання громадянами необхідної медичної допомоги незалежно від їх соціального та матеріального стану, місця проживання або перебування;

ефективність медичної допомоги — співвідношення результатів одержаних в процесі подання медичної допомоги та витрат ресурсів здійснених для досягнення цих результатів;

заклад охорони здоров’я — юридична особа зі статусом господарюючого чи негосподарюючого суб’єкта будь-якої дозволеної законом форми власності та організаційно-правової форми, яка має відповідну ліцензію, і основним видом діяльності якої є подання населенню медичної допомоги.

здоровий спосіб життя — усвідомлена поведінка людей, спрямована на збереження та зміцнення власного здоров’я;

здоров’я — стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів;

індикатор якості надання медичної допомоги — показник, що використовується для оцінки якості подання медичної допомоги, відносно якого існують докази чи консенсус щодо його безпосереднього впливу на якість медичної допомоги;

клінічний протокол — документ розроблений з урахуванням клінічних рекомендацій та затверджений центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я, який визначає вимоги до діагностичних, лікувальних, профілактичних та реабілітаційних методів подання медичної допомоги та порядок реалізації етапів надання медичної допомоги;

клінічні рекомендації — це систематизовані положення, розроблені на основі визначеної методології, які спрямовані на допомогу лікарю і пацієнту у прийнятті рішення щодо подання раціональної медичної допомоги в різних клінічних станах.

лікар — особа, яка в порядку встановленому законодавством, отримала вищу медичну освіту.

лікар загальної практики (сімейний лікар) — лікар, який має професійну підготовку за спеціальністю «загальна практика/сімейна медицина», і забезпечує індивідуальну первинну медичну допомогу для окремих осіб, сімей і населення, незалежно від віку, статі або виду захворювання;

лікар-спеціаліст — лікар, який має підтверджену у встановленому законодавством порядку спеціалізацію в одній або кількох інших, ніж «загальна практика/сімейна медицина», офіційно визнаних державою медичних спеціальностях;

лікування — діяльність медичних і фармацевтичних працівників, що спрямована на досягнення бажаних змін у його здоров’ї пацієнта, порушеного в результаті хвороби, іншого патологічного чи фізіологічного стану;

медичне втручання — дія медичного працівника із застосуванням методів діагностики, профілактики або лікування, пов’язаних із впливом на організм людини. Медичні втручання включають у себе фармакотерапію, медичні процедури, медичну реабілітацію та медичні консультації;

медико-санітарна допомога — комплекс спеціальних заходів, спрямованих на сприяння поліпшенню здоров’я, підвищення санітарної культури, запобігання захворюванням та інвалідності, проведення ранньої діагностики, лікування осіб з гострими і хронічними захворюваннями, реабілітації хворих та інвалідів;

медична допомога — це комплекс гарантованих державою заходів із застосуванням спеціальних засобів спрямованих на лікування пацієнтів у стані, що на момент її надання загрожує життю, здоров’ю, працездатності та здійснюється безоплатно професійно підготовленими фахівцями, які мають на це право відповідно до законодавства;

медична помилка — факт доведений незалежною клінічною або судово-медичною експертизою невідповідності діагнозу хвороби дійсному характеру захворювання, а також невідповідності проведеного лікування, характеру і тяжкості захворювання, що призвело до погіршення здоров’я або смерті пацієнта через недостатній рівень кваліфікації медичного працівника;

медична реабілітація — комплекс лікувальних заходів, що надаються пацієнту і спрямовані на відновлення втрачених фізіологічних функцій, на виявлення і активізацію компенсаторних можливостей організму з метою забезпечення його адаптації у виробничому та соціально-побутовому середовищі;

медична послуга — технологічно завершена сукупність процедур, що реалізуються в процесі обслуговування пацієнтів або пропонується до реалізації і має певну визначену вартість;

медичний працівник — лікар або інша особа, яка у встановленому законодавством порядку отримала медичну освіту, відповідає встановленим кваліфікаційним вимогам та здійснює медичну практику у складі закладу охорони здоров’я або як самостійний суб’єкт підприємницької діяльності;

медсестринські послуги — діяльність, пов’язана із забезпеченням медичної допомоги, що надається медичними сестрами чи іншим медичним персоналом під її контролем;

мережа державних і комунальних закладів охорони здоров’я — сукупність закладів охорони здоров’я, створених для задоволення потреб населення в медичній допомозі;

пацієнт — будь-яка особа, яка звернулася за медичною допомогою незалежно від стану її здоров’я;

постачальник медичних послуг — зареєстрована в установленому законодавством порядку юридична чи фізична особа, якій надано право на здійснення медичної практики;

профілактика — комплекс заходів, спрямованих на запобігання виникненню хвороб та інших розладів здоров’я людини;

соціально-побутова послуга — послуга пов’язана з підтримкою необхідного життєвого рівня пацієнта, включаючи харчування, що надається йому під час перебування у стаціонарі закладу охорони здоров’я, яка не містить медичних процедур і не є складовою медичної допомоги.

сфера охорони здоров’я — сукупність суспільних відносин, пов’язаних із впливом на здоров’я людини шляхом здійснення профілактичних та лікувальних заходів на колективному та індивідуальному рівні;

фармацевтичний працівник — особа, яка у встановленому законодавством порядку отримала фармацевтичну освіту та відповідає встановленим кваліфікаційним вимогам;

Стаття 3. Охорона здоров’я — обов’язок суспільства та держави щодо пріоритетності заходів у сфері охорони здоров’я.

1. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації усіх форм власності, посадові особи, громадяни та об’єднання громадян зобов’язані забезпечувати пріоритетність охорони здоров’я у власній діяльності, не завдавати шкоди здоров’ю населення і окремих осіб, у межах своєї компетенції подавати допомогу хворим, інвалідам, потерпілим від нещасного випадку та у разі надзвичайної ситуації, сприяти працівникам закладів охорони здоров’я в їх діяльності, а також виконувати інші обов’язки, передбачені законодавством.

Стаття 4. Основні принципи функціонування охорони здоров’я в Україні

1. Основними принципами функціонування охорони здоров’я в Україні є:

1) визнання необхідності забезпечення ефективної охорони здоров’я одним з пріоритетних напрямів діяльності держави й одним з основних факторів сприяння сталому розвиткові суспільства та досягнення добробуту народу України;

2) орієнтація на потреби пацієнтів, гуманістична спрямованість та пріоритет загальнолюдських цінностей над національними, груповими або індивідуальними інтересами, забезпечення дотримання прав і свобод людини і громадянина та реалізації пов’язаних з ними соціальних гарантій;

3) рівність громадян та забезпечення їм справедливого доступу до товарів і послуг, необхідних для отримання медичної допомоги, зміцнення, відновлення та підтримання здоров’я;

4) пріоритет профілактичної діяльності;

5) наступність та безперервність;

6) комплексний медико-екологічний, медико-соціальний міжгалузевий підхід до розв’язання проблем охорони здоров’я;

7) децентралізація державного управління, професійна автономія медичних працівників та розвиток самоврядування закладів охорони здоров’я;

8) поєднання необхідності дотримання державних соціальних гарантій у сфері охорони здоров’я із заохоченням розвитку підприємництва, конкуренції та регульованого ринку товарів і послуг, пов’язаних із забезпеченням охорони здоров’я;

9) використання науково обґрунтованих і таких, що базуються на доказовій основі, методів профілактики, лікування та реабілітації;

10) інформаційна відкритість діяльності в сфері охорони здоров’я.

Розділ II

ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ ГРОМАДЯН
У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

Стаття 5. Право громадян України на охорону здоров’я

1. Кожний громадянин має право на охорону здоров’я. Реалізація цього права передбачає забезпечення:

1) права громадян України на забезпечення отримання ними безоплатної медичної допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров’я, рівного доступу усіх громадян до своєчасної та якісної медичної допомоги, що фінансуються за рахунок державних коштів, та забезпечення громадянам за наявності їх бажання вільної можливості звернення за отриманням медичних та інших пов’язаних із здоров’ям послуг, що фінансуються за рахунок інших джерел;

2) санітарного та епідемічного благополуччя довкілля;

3) безпечних і здорових умов праці, навчання, побуту та відпочинку;

4) рівного доступу до освіти та інформації у сфері здоров’я (у тому числі статевого та репродуктивного здоров’я);

5) участі населення у прийнятті рішень з усіх пов’язаних із здоров’ям питань на місцевому, національному та міжнародному рівнях в порядку, встановленому законодавством;

6) можливості об’єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров’я;

7) правового захисту від будь-яких форм дискримінації, пов’язаної зі станом здоров’я чи за будь-якою іншою ознакою;

8) компенсації заподіяної здоров’ю шкоди відповідно до законодавства;

9) можливості проведення повторної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками медичної експертизи, оскарження неправомірних рішень і дій працівників закладів та органів охорони здоров’я, та в інших випадках, коли діями органів управління охороною здоров’я чи медичних працівників можуть бути обмежені права людини і громадянина;

10) можливості вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок провадження підприємницької або іншої діяльності, яка загрожує життю і здоров’ю;

2. Невід’ємними складовими реалізації права на охорону здоров’я також є дотримання права кожної людини на життя, на повагу до людської гідності, на конфіденційність інформації, на свободу, на вільний контроль за своїм здоров’ям та тілом (включаючи статеву та репродуктивну свободу), право бути вільною від будь-якого стороннього втручання (в тому числі бути вільною від тортур та не підлягати без вільної інформованої згоди жодним медичним втручанням, медичним чи науковим дослідам).

3. Пацієнт, який перебуває на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров’я, з метою отримання думки сторонніх фахівців про стан свого здоров’я та призначене йому лікування має право на допуск до нього, у порядку визначеному законодавством, медичних працівників, які не працюють у цьому закладі. Такий пацієнт також має право на допуск до нього членів його сім’ї, інших близьких осіб, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, а також священнослужителя для відправлення богослужіння та ритуального обряду.

4. Законом може бути визначено й інші права громадян у сфері охорони здоров’я.

5. Особливості здійснення права на охорону здоров’я та інших пов’язаних з ним прав неповнолітніми, недієздатними особами, інвалідами, військовослужбовцями, громадянами, які перебувають під вартою та відбувають покарання в місцях позбавлення волі, перебувають в умовах надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру чи в зоні надзвичайної екологічної ситуації, та деякими іншими категоріями осіб визначаються цим та іншими законами України.

6. Громадянам України, які перебувають за кордоном, гарантується право на охорону здоров’я у формах і обсязі, встановлених міжнародними договорами України.

Стаття 6. Права іноземців та осіб без громадянства на охорону здоров’я

1. Іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також особи, яким надано статус біженців, користуються такими ж правами і несуть такі ж обов’язки в сфері охорони здоров’я, як і громадяни України. Всім іншим іноземцям та особам без громадянства медична допомога подається у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Стаття 7. Гарантії права на охорону здоров’я

1. З метою реалізації права громадян на охорону здоров’я держава забезпечує:

1) наявність функціонуючих закладів, кваліфікованого персоналу, товарів і послуг, необхідних для забезпечення реальних потреб населення в якісній охороні здоров’я та медичній допомозі;

2) розробку, затвердження та фінансування відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм;

3) фізичну та економічну доступність своєчасних, якісних та ефективних медичних послуг та послуг, пов’язаних із забезпеченням основних передумов збереження здоров’я, включаючи забезпечення безпечною питною водою та адекватними санітарними умовами;

4) засноване на принципах солідарності та справедливості фінансування системи медичного обслуговування, подання безоплатної медичної допомоги громадянам відповідно до Конституції України.

5) сприяння розвиткові закладів охорони здоров’я усіх форм власності;

6) здійснення державного і громадського контролю та нагляду в сфері охорони здоров’я;

7) організацію державної системи збирання, опрацювання та аналізу соціальної, екологічної і спеціальної медичної статистичної інформації;

8) рівний доступ усіх громадян до інформації у сфері охорони здоров’я;

9) сприяння розвиткові фізичної культури, особливо серед молоді;

10) встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у сфері охорони здоров’я.

2. У разі порушення прав і законних інтересів громадян у сфері охорони здоров’я відповідні органи державної влади, органи місцевого самоврядування, громадські організації, підприємства, установи та організації усіх форм власності, їх посадові особи і самі громадяни зобов’язані вжити заходів до поновлення порушених прав, захисту законних інтересів та відшкодування заподіяної шкоди.

Стаття 8. Обмеження прав громадян, пов’язаних зі станом їх здоров’я

1. Будь-які обмеження прав громадян у сфері охорони здоров’я допускаються лише у випадках та в порядку, що встановлюються виключно Конституцією України.

2. На підставах і в порядку, передбачених законами, громадяни можуть бути визнані тимчасово або постійно не придатними за станом здоров’я до професійної або іншої діяльності, пов’язаної з підвищеною небезпекою для оточуючих, а також з виконанням певних державних функцій.

3. Також тільки на підставах і в порядку, встановлених законами, допускається застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, обмеження прав інших громадян у вигляді обов’язкового медичного огляду або обов’язкової медичної ізоляції, а також обмеження прав у зв’язку з проведенням карантинних заходів.

Стаття 9. Обов’язки громадян у сфері охорони здоров’я

1. Громадяни України зобов’язані:

1) піклуватись про власне здоров’я та здоров’я своїх дітей, не шкодити здоров’ю інших громадян;

2) сприяти поданню першої невідкладної допомоги іншим громадянам, які перебувають у загрозливому для життя і здоров’я стані;

3) брати участь у здійсненні санітарних і протиепідемічних заходів;

4) проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення у випадках, передбачених законодавством;

5) виконувати інші обов’язки, передбачені законодавством про охорону здоров’я.

Розділ IІІ

ОРГАНІЗАЦІЯ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я ТА ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ В СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я В УКРАЇНІ

Стаття 10. Діяльність в сфері охорони здоров’я людини

1. Діяльність в сфері охорони здоров’я людини являє сукупність усіх організацій, інститутів і ресурсів, призначених для подання будь-якого виду послуг, спрямованих на зміцнення, відновлення та підтримання здоров’я на індивідуальному чи колективному рівні, в тому числі на основі міжсекторальної взаємодії.

2. Невід’ємною та основною частиною діяльності в сфері охорони здоров’я людини є сукупність закладів охорони здоров’я, установ, медичних та інших професійних працівників, що працюють у цих закладах чи на індивідуальній основі, надаючи населенню послуги профілактичного та лікувального характеру, та органів управління охороною здоров’я, що забезпечують безпосереднє державне управління, регулювання та міжсекторальну взаємодію в зазначеній сфері. Основними складовими діяльності в сфері охорони здоров’я є подання медико-санітарної допомоги населенню, здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду та державного контролю за якістю лікарських засобів та виробів медичного призначення.

Стаття 11. Органи, що здійснюють державне регулювання діяльності в сфері охорони здоров’я

1. Регулювання діяльності у сфері охорони здоров’я здійснюють: Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, центральний орган виконавчої влади в сфері охорони здоров’я, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування, а також інші органи виконавчої влади в межах їх компетенції.

Стаття 12. Повноваження Верховної Ради України

1. Державну політику в сфері охорони здоров’я формує Верховна Рада України. З цією метою Верховна Рада України забезпечує прийняття законодавчих актів, що визначають зміст права громадян України на охорону здоров’я та інших пов’язаних із забезпеченням охорони здоров’я прав і свобод людини і громадянина; встановлює основні правові, організаційні, управлінські, фінансово-економічні та інші засади функціонування галузі охорони здоров’я та здійснення професійної діяльності у зазначеній сфері; затверджує загальнодержавні програми розвитку охорони здоров’я.

Стаття 13. Повноваження Президента України

1. Президент України виступає гарантом конституційного права громадян на охорону здоров’я та здійснює регулювання в сфері охорони здоров’я у межах і в спосіб, що встановлюються Конституцією та іншими законами України.

Стаття 14. Повноваження Кабінету Міністрів України

1. Кабінет Міністрів України забезпечує:

проведення державної політики в сфері охорони здоров’я та інших пов’язаних з нею сферах, вживає заходів до забезпечення відповідних прав і свобод людини і громадянина;

організацію розроблення та виконання державних цільових програм в сфері охорони здоров’я, вирішення питань державного управління, спрямування та координацію діяльності міністерств, інших органів виконавчої влади, здійснення контролю за їх діяльністю у цій сфері;

створення рівних умов для розвитку та здійснення діяльності постачальників медичних послуг усіх форм власності та управління відповідно до закону тими об’єктами охорони здоров’я, що належать до державної власності;

укладання міжурядових угод і координацію міжнародного співробітництва з питань охорони здоров’я, а також у межах своєї компетенції здійснює інші повноваження;

здійснення інших встановлених законодавством повноважень в сфері охорони здоров’я.

2. Для забезпечення виконання завдань в сфері охорони здоров’я, що стоять перед Кабінетом Міністрів України, в порядку, встановленому законом, утворюється спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади в сфері охорони здоров’я (далі — центральний орган виконавчої влади в сфері охорони здоров’я).

Стаття 15. Повноваження центрального органу виконавчої влади в сфері охорони здоров’я та інших центральних органів виконавчої влади

1. Центральний орган виконавчої влади в сфері охорони здоров’я забезпечує реалізацію державної політики в цій сфері в межах повноважень, визначених цим та іншими законами України та Положенням про нього, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

2. Інші центральні органи виконавчої влади в межах своїх визначених законодавством повноважень беруть участь в створенні та забезпеченні практичного впровадження організаційно-правових, управлінських, фінансових та економічних механізмів, необхідних для розробки та реалізації ефективної державної політики в сфері охорони здоров’я.

Стаття 16. Повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республіки Крим

1. Верховна Рада Автономної Республіки Крим та Рада міністрів Автономної Республіки Крим здійснюють регулювання в сфері охорони здоров’я в межах та в спосіб, встановлені Конституцією України, Конституцією Автономної Республіки Крим цим Законом та іншими законами України.

Стаття 17. Повноваження місцевих державних адміністрацій

1. Місцеві державні адміністрації забезпечують:

1) реалізація державної політику у сфері охорони здоров’я;

2) розроблення проектів програм соціального та економічного розвитку в сфері охорони здоров’я відповідних адміністративно-територіальних одиниць та подання їх на затвердження в порядку, встановленому законом;

3) здійснення загального керівництва закладами охорони здоров’я, що належать до сфери її управління, їх матеріально-фінансове забезпечення;

4) розроблення пропозицій щодо видатків на фінансування охорони здоров’я у проектах місцевих бюджетів та подання їх на розгляд і затвердження відповідних місцевих рад;

5) вживає заходів до збереження мережі закладів охорони здоров’я та розробляє прогнози її розвитку, враховує їх при розробці проектів програм соціально-економічного розвитку;

6) вживає заходів щодо запобігання інфекційним захворюванням, епідеміям, епізоотіям та їх ліквідації;

7) організовує роботу медичних закладів по поданню допомоги населенню, надає у межах повноважень встановлені пільги і допомогу, пов’язані з охороною материнства і дитинства, поліпшенням умов життя багатодітних сімей;

8) санітарне та епідемічне благополуччя населення і створення умов для здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду на відповідній території;

9) виявлення небезпечних факторів, що можуть чинити вплив на здоров’я, інформування населення про ці фактори та здійснення профілактичних, санітарно-гігієнічних, протиепідемічних і природоохоронних заходів, спрямованих на усунення їх впливу; організацію медичної просвіти населення;

10) здійснення заходів із захисту життя та здоров’я людей у разі надзвичайної ситуації, інформування населення про стан довкілля в зоні надзвичайної ситуації та заходи, що вживаються з метою її ліквідації;

11) здійснення міжсекторальної взаємодії та координації заходів з охорони здоров’я населення відповідних адміністративно-територіальних одиниць;

12) здійснення інших встановлених законодавством повноважень у сфері охорони здоров’я.

2. Для виконання завдань у сфері охорони здоров’я, що стоять перед місцевими державними адміністраціями, в їх складі створюються відповідні структурні підрозділи, типові положення про які затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 18. Повноваження органів місцевого самоврядування

1. До повноважень органів місцевого самоврядування в сфері охорони здоров’я належать:

1) захист прав і свобод людини і громадянина в сфері охорони здоров’я та забезпечення виконання вимог відповідного законодавства;

2) розроблення та затвердження місцевих цільових програм у сфері охорони здоров’я;

3) управління закладами охорони здоров’я, які належать територіальним громадам або передані їм, організація їх матеріально-технічного та фінансового забезпечення;

4) організація медичного обслуговування та харчування у закладах освіти, культури, фізкультури і спорту, оздоровчих закладах, які належать територіальним громадам або передані їм;

5) забезпечення у межах наданих повноважень доступності і безоплатності медичної допомоги на відповідній території;

6) забезпечення рівного доступу членів відповідної громади чи населення відповідної території до медичних послуг, що фінансуються за рахунок відповідних місцевих бюджетів, та сприяння пріоритетному розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини;

7) забезпечення відповідно до закону розвитку всіх видів медичного обслуговування, розвитку і вдосконалення мережі лікувальних закладів усіх форм власності, визначення потреби та формування замовлень на кадри для цих закладів, укладення договорів на підготовку спеціалістів, організація роботи щодо удосконалення кваліфікації кадрів;

8) прийняття рішень про створення та реорганізацію закладів охорони здоров’я, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад чи їх об’єднань, про можливість об’єднання таких закладів із закладами охорони здоров’я, що перебувають у комунальній власності інших територіальних громад чи їх об’єднань, з метою підвищення якості медичної допомоги, оптимізації мережі зазначених закладів та забезпечення ефективного використання ресурсів; забезпечення управління такими закладами охорони здоров’я та їх фінансування в порядку, встановленому законом;

9) забезпечення рівного розвитку постачальників медичних послуг усіх форм власності та створення рівних можливостей для використання їх потенціалу з метою подання населенню медичних послуг;

10) реєстрація відповідно до законодавства статутів (положень) розташованих на відповідній території закладів охорони здоров’я незалежно від форм власності; внесення пропозицій до відповідних органів про ліцензування індивідуальної підприємницької діяльності у сфері охорони здоров’я;

11) організація забезпечення населення лікарськими засобами та виробами медичного призначення, у порядку, визначеному законодавством;

12) забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення та створення умов для здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду на відповідній території, здійснення профілактичних, санітарно-гігієнічних, протиепідемічних і природоохоронних заходів; організація регулярного інформування населення про шкідливі фактори та ситуації, що можуть впливати на здоров’я, та про способи поведінки, спрямованої на формування здорового способу життя;

13) вжиття у разі надзвичайної ситуації техногенного, природного, соціально-політичного, воєнного характеру необхідних заходів для забезпечення врятування життя людей, захисту їх здоров’я, санітарного та епідемічного благополуччя;

14) сприяння роботі громадських та неприбуткових організацій, які діють у сфері охорони здоров’я.

2. Органи місцевого самоврядування здійснюють інші повноваження у сфері охорони здоров’я, віднесені законодавством до їх компетенції. Для виконання завдань у сфері охорони здоров’я, що стоять перед органами місцевого самоврядування, у складі їх виконавчих органів можуть створюватись відповідні структурні підрозділи.

Стаття 19. Заклади охорони здоров’я

1. Безпосереднє надання медичної допомоги забезпечують державні, комунальні та приватні заклади охорони здоров’я, перелік типів яких встановлюються центральним органом виконавчої влади в сфері охороні здоров’я.

2. Державні та комунальні заклади охорони здоров’я утворюються відповідними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законодавством України. Планування розвитку мережі державних і комунальних закладів охорони здоров’я та прийняття рішень щодо її оптимізації має здійснюватися з урахуванням реальних потреб населення у конкретних видах послуг в сфері охорони здоров’я, необхідності забезпечення якості цих послуг, можливості забезпечення їх своєчасної фізичної досяжності для населення зони обслуговування та необхідності забезпечення ефективного використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів в сфері охорони здоров’я. Рішення про створення нових державних і комунальних закладів охорони здоров’я мають бути погоджені із центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я. Заходи з планування, розвитку та оптимізації мережі комунальних закладів охорони здоров’я та організації медико-санітарної допомоги на відповідній території, визначені у проектах програм соціального та економічного розвитку в сфері охорони здоров’я відповідних адміністративно-територіальних одиниць, мають бути погоджені відповідно з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями.

3. Державні та комунальні заклади охорони здоров’я можуть функціонувати як бюджетні установи, або як суб’єкти некомерційного господарювання.

4 Приватні медичні заклади створюються юридичними та фізичними особами у порядку, встановленому законодавством України.

5. Створення будь-якого закладу охорони здоров’я незалежно від форми власності допускається при наявності відповідної матеріально-технічної бази і кваліфікованих фахівців. Санітарні норми і правила, яким мають відповідати приміщення та обладнання закладів охорони здоров’я, встановлюються центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

6. Заклад охорони здоров’я провадить свою діяльність після відповідної державної реєстрації, що здійснюється в порядку, встановленому законом, на підставі статуту, що затверджується власником цього закладу або уповноваженим ним органом, та відповідної ліцензії, отриманої в порядку, встановленому законодавством.

7. На керівні посади у закладах охорони здоров’я можуть бути призначені лише особи, які відповідають встановленим центральним органом виконавчої влади в сфері охороні здоров’я єдиним кваліфікаційним вимогам. Ця вимога поширюється на заклади охорони здоров’я всіх форм власності.

8. Призначення на посаду керівника державного або комунального закладу охорони здоров’я здійснюється на конкурсній основі. Рішення про призначення керівника такого закладу охорони здоров’я на посаду та про звільнення його з посади приймається власником закладу чи уповноваженим ним органом в порядку, встановленому законом.

9. Керівникові закладу охорони здоров’я має бути забезпечена незалежність у вирішенні всіх питань, пов’язаних із забезпеченням належної якості та ефективності діяльності очолюваного ним закладу охорони здоров’я в порядку, що встановлюється законом.

10. Медичні та інші працівники закладів охорони здоров’я призначаються на посади керівниками закладів на умовах трудового договору (контракту) та звільняються з посади у встановленому законодавством порядку.

Стаття 20.Університетська клініка

Університетська клініка є закладом охорони здоров’я, що забезпечує надання багатопрофільної висококваліфікованої медичної допомоги. Університетська клініка створюється рішенням Кабінету Міністрів України за поданням Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Києва та Севастополя міських рад на базі вищих медичних навчальних закладів та закладів охорони здоров’я республіканського (Автономна республіка Крим), обласного та міського (міста Київ, Севастополь) рівнів.

Університетська клініка забезпечує поєднання ефективного використання кваліфікаційного потенціалу науково-педагогічних кадрів в процесі лікування хворих та забезпечення навчання студентів із використанням реальної клінічної бази.

Стаття 21. Система стандартів в галузі охорони здоров’я

1. Систему стандартів в галузі охорони здоров’я складають державні соціальні стандарти, стандарти кожного виду медичної допомоги (стандарти медичної допомоги) та галузеві нормативи подання медичної допомоги.

2. Стандарт медичної допомоги — нормативний акт, що містить індикатори якості надання медичної допомоги за якими здійснюється оцінка якості її надання пацієнту, а також встановлює необхідний мінімум надання цієї допомоги з обов’язковим визначенням оптимального обсягу трудових ресурсів (кількість медичних працівників, їх кваліфікація тощо); мінімальний термін лікування (в реанімації; в стаціонарі; амбулаторно; реабілітація); обсяги використання лікарських засобів, при цьому в першу чергу тих, які входять до Національного переліку життєво необхідних лікарських засобів і виробів медичного призначення; розрахункову вартість одного дня перебування хворого в межах нормативного рівня (опалення, освітлення, водопостачання тощо): в реанімації; в стаціонарі реабілітація; розрахункова вартість одного амбулаторного відвідування, одного обстеження тощо.

Стандарти медичної допомоги розробляються та затверджуються центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

3. Галузевими нормативами подання медичної допомоги є:

1) клінічні протоколи;

2) лікарські формуляри;

3) табелі матеріально-технічного оснащення закладів охорони здоров’я.

4. Галузеві нормативи подання медичної допомоги розробляються і затверджуються центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

Стаття 22. Фінансування охорони здоров’я

1. Фінансування охорони здоров’я здійснюється за рахунок Державного бюджету України, місцевих бюджетів, фондів медичного страхування, коштів добровільного медичного страхування, коштів юридичних та фізичних осіб та будь-яких інших джерел, не заборонених чинним законодавством.

Кошти Державного бюджету України, місцевих бюджетів, призначені на охорону здоров’я, використовуються на забезпечення конституційних гарантій надання безоплатної медичної допомоги, фінансування державних цільових та місцевих програм охорони здоров’я, фундаментальних та прикладних наукових досліджень з цих питань, а також на здійснення державного санітарного-епідеміологічного нагляду, державного контролю якості лікарських засобів та виконання інших заходів у сфері охорони здоров’я у випадках, визначених законом.

Відомчі та інші заклади, що обслуговують лише окремі категорії населення за професійною, відомчою або іншою, не пов’язаною із станом здоров’я ознакою, фінансуються, як правило, за рахунок коштів підприємств, установ і організацій, які вони обслуговують. Допускається фінансова підтримка таких закладів за рахунок державного або місцевого бюджетів, якщо працівники відповідного підприємства, установи, організації становлять значну частину населення даної місцевості.

Послуги, які згідно із законодавством надаються закладами і установами охорони здоров’я за плату, фінансуються за рахунок коштів юридичних та фізичних осіб. Порядок надання платних послуг державними та комунальними закладами і установами охорони здоров’я та порядок визначення їх вартості встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Всі заклади охорони здоров’я мають право використовувати для поліпшення якості своєї роботи кошти, добровільно передані підприємствами, установами організаціями та окремими громадянами, а також згідно із законодавством встановлювати плату за послуги в галузі охорони здоров’я.

Держава забезпечує створення та функціонування системи медичного страхування населення. Питання організації медичного страхування та використання страхових коштів визначається відповідним законодавством.

2. Програма та порядок переходу від системи фінансування на утримання закладу охорони здоров’я до системи фінансування за принципом оплати надання медичних послуг на основі стандартів медичної допомоги визначається Кабінетом Міністрів України.

Кабінетом Міністрів України окремі ціни і тарифи на платні послуги можуть бути внесені до переліку соціально важливих цін.

Майно, що належить закладам охорони здоров’я не може відчужуватись.

Використання матеріалів, що відносяться до оборотних фондів, при надання платних послуг здійснюється тільки на компенсаційній основі, а саме їх вартість повністю компенсується закладу охорони здоров’я в разі, якщо ці матеріали були надані цим закладом.

Майно і матеріали, а також нематеріальні активи, придбані за рахунок доходів від надання платних послуг, є власністю суб’єкта господарювання, який придбав ці позиції.

Платні медичні послуги можуть надаватись громадянам лише на їх вимогу при умові надання безоплатної медичної допомоги.

Послуги, що пов’язані з харчуванням хворого надаються лише в межах призначених лікарем лікувальних дієт.

Стаття 23. Надання безоплатної медичної допомоги

Державними та комунальними закладами охорони здоров’я подається безоплатна медична допомога:

екстрена та невідкладна — на догоспітальному етапі станціями (відділеннями) швидкої медичної допомоги, пунктами невідкладної медичної допомоги у стані, що загрожує життю людини;

амбулаторно-поліклінічна;

стаціонарна — у разі гострого захворювання та в невідкладних випадках, коли потрібне інтенсивне лікування, цілодобовий медичний нагляд та госпіталізація, в тому числі за епідемічними показаннями, дітям, вагітним та породіллям, хворим за направленнями медико-соціальних експертних комісій, лікарсько-консультативних комісій;

невідкладна стоматологічна допомога (у повному обсязі — дітям, інвалідам, пенсіонерам, студентам, вагітним, жінкам, які мають дітей до 3 років);

долікарська медична допомога сільським жителям;

санаторно-курортна допомога інвалідам і хворим у спеціалізованих та дитячих закладах оздоровлення;

утримання дітей у будинках дитини;

медико-соціальна експертиза втрати працездатності.

Безоплатна медична допомога подається дозволеними до застосування в Україні методами діагностики та лікування (відповідні протоколи, стандарти), включаючи лікарські засоби, кров та її компоненти і препарати, апаратуру, лабораторні та інші дослідження з використанням наявної матеріально-технічної бази.

Стаття 24. Платні послуги в сфері охорони здоров’я.

Платні послуги в сфері охорони здоров’я включають медичні послуги та послуги немедичного характеру.

В державних і комунальних закладах охорони здоров’я, платні медичні послуги надаються відповідно до наступного переліку:

послуги, що пов’язані з лікуванням;

послуги, що пов’язані з доглядом хворого;

послуги, що пов’язані з профілактичним заходами;

консультативні послуги;

забір матеріалу для дослідження (аналізів) в інших закладах, в тому числі за кордоном;

медичні огляди згідно із законодавством.

Види платних медичних послуг, відповідно до цього переліку визначається Кабінетом Міністрів України.

Платні послуги немедичного характеру включають: послуги соціально-побутові, транспортні послуги, послуги, що надаються вищими медичними навчальними закладами і науково-дослідними установами, інші послуги за переліком, що визначаються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 25. Медичне страхування

1. Медичне страхування в Україні здійснюється у формі загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування та добровільного медичного страхування.

2. Загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування є складовою системи загальнообов’язкового державного соціального страхування та здійснюється на основі принципів солідарності та справедливості відповідно до вимог закону.

3. Держава сприяє розвитку системи добровільного медичного страхування здоров’я.

Стаття 26. Матеріально-технічне забезпечення галузі охорони здоров’я

1. Заклади охорони здоров’я самостійно вирішують питання свого матеріально-технічного забезпечення в межах наявних власних коштів та на умовах, визначених законодавством України про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти.

2. Ввезення, вивезення, виробництво, застосування, утилізація лікарських засобів, в тому числі, лікарських засобів біологічного походження, і виробів медичних визначається законами України.

3. Застосовування лікарських засобів, в тому числі лікарських засобів біологічного походження, виробів медичних дозволяється лише після обов’язкової реєстрації, що здійснюється у порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Стаття 27. Наукове забезпечення галузі охорони здоров’я

1. Держава сприяє розвиткові наукових досліджень та впровадженню їх результатів у сфері охорони здоров’я. Фінансування фундаментальних та прикладних досліджень у сфері теоретичної, профілактичної та клінічної медицини, що виконуються науково-дослідними установами та науковими підрозділами вищих медичних навчальних закладів III, IV рівнів акредитації і закладів післядипломної освіти, здійснюється відповідно до законодавства.

Стаття 28. Інформаційне забезпечення галузі охорони здоров’я

1. Держава сприяє впровадженню сучасних інформаційно-комунікаційних технологій у діяльність постачальників послуг охорони здоров’я та органів управління охороною здоров’я всіх рівнів.

2. Загальні обов’язкові вимоги, щодо розробки та впровадження інформаційно-комунікаційних технологій у галузі охорони здоров’я встановлюються центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

Стаття 29. Державний контроль і нагляд в галузі охорони здоров’я

1. Держава через спеціально уповноважені органи виконавчої влади здійснює контроль і нагляд за додержанням законодавства про охорону здоров’я, державних соціальних стандартів, стандартів медичної допомоги, клінічних протоколів, лікарських формулярів, табелів матеріально-технічного оснащення закладів охорони здоров’я, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення здорового навколишнього природного середовища і санітарно-епідемічного благополуччя населення, ліцензійних умов впровадження господарської діяльності в сфері охорони здоров’я, якості лікарських засобів, в тому числі, лікарських засобів біологічного походження і виробів медичних.

Стаття 30. Професійне та лікарське самоврядування

1. В порядку, встановленому законом, в Україні здійснюється професійне самоврядування у сфері охорони здоров’я України, що представляє всіх осіб, зайнятих у конкретній медичній професії.

Стаття 31. Участь громадськості в управлінні охороною здоров’я

1. Органи та заклади охорони здоров’я, інші органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов’язані сприяти реалізації права громадян на участь в управлінні охороною здоров’я та в проведенні громадської експертизи з цих питань.

2. При органах управління охороною здоров’я та органах місцевого самоврядування створюються громадські консультативні ради, а при державних та комунальних закладах охорони здоров’я — громадські наглядові ради, завданням яких є сприяння організації належної діяльності цих органів та закладів, інформованості населення про діяльність цих органів та закладів, забезпечення громадського контролю в сфері охорони здоров’я.

3. У визначенні змісту та шляхів виконання державних цільових та місцевих програм охорони здоров’я, вирішенні кадрових, наукових та інших проблем організації державної діяльності в цій галузі, в порядку, встановленому законодавством, можуть брати участь громадські організації, що представляють пацієнтів та постачальників послуг охорони здоров’я — фізичних та юридичних осіб.

4. Центральний орган виконавчої влади в сфері охорони здоров’я в порядку встановленому законодавством співпрацює з організаціями роботодавців і підприємців (їх об’єднаннями), сприяє розвитку закладів охорони здоров’я всіх форм власності відповідно до визначених пріоритетів держави у сфері охорони здоров’я.

Стаття 32. Співпраця з організаціями роботодавців і підприємців.

Організації роботодавців і підприємців (їх об’єднання) можуть виходити з пропозиціями та ініціативами до центрального органу виконавчої влади в сфері охорони здоров’я, що направлені на захист прав медичних і фармацевтичних працівників та збереження здоров’я населення.

Розділ ІV

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗДОРОВИХ І БЕЗПЕЧНИХ УМОВ ЖИТТЯ ТА ПРАЦІ

Стаття 33. Збереження генофонду народу України

1. В інтересах збереження генофонду народу України та з метою запобігання демографічній кризі, забезпечення здоров’я майбутніх поколінь і профілактики спадкових захворювань держава здійснює комплекс заходів, спрямованих на усунення факторів, що негативно впливають на генетичний апарат людини, а також створює систему державного генетичного моніторингу, організовує медико-генетичну допомогу населенню, сприяє збагаченню і поширенню наукових знань в галузі генетики і демографії.

2. Забороняється пропаганда товарів та медичних втручань, які можуть викликати розлад генетичного апарату людини.

Стаття 34. Охорона довкілля

1. Держава забезпечує охорону довкілля як важливу передумову життя і здоров’я людини шляхом забезпечення екологічної та радіаційної безпеки, захисту людей від негативного екологічного впливу, досягнення гармонійної взаємодії особи, суспільства та природи, раціонального використання і відтворення природних ресурсів.

2. Відносини у сфері охорони довкілля регулюються відповідним законодавством України.

Стаття 35. Створення сприятливих для здоров’я умов праці, навчання, побуту та відпочинку

1. З метою забезпечення сприятливих для здоров’я умов праці, навчання, побуту та відпочинку, високого рівня працездатності, профілактики травматизму і професійних захворювань, отруєнь та запобігання іншій можливій шкоді для здоров’я встановлюються єдині санітарно-гігієнічні вимоги до організації виробничих та інших процесів, пов’язаних з діяльністю людей, а також до якості машин, обладнання, будівель, товарів споживання та інших об’єктів, які можуть чинити шкідливий вплив на здоров’я. Всі державні стандарти, технічні умови і промислові зразки обов’язково погоджуються з центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я у встановленому законодавством порядку.

2. Власники і керівники підприємств, установ та організацій зобов’язані забезпечити в їх діяльності виконання вимог безпеки праці, додержання вимог виробничої санітарії та інших вимог щодо охорони праці, передбачених законодавством України про працю, не допускати шкідливого впливу на здоров’я людей і довкілля.

3. Держава забезпечує нагляд і контроль за створенням сприятливих для здоров’я умов праці, навчання, побуту і відпочинку, сприяє громадському контролю з цих питань.

Стаття 36. Забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення сприятливих умов життєдіяльності людини.

1. Санітарне та епідемічне благополуччя населення забезпечується шляхом впровадження комплексу організаційно-правових, адміністративних, інженерно-технічних, медичних, екологічних, ветеринарних та інших заходів, спрямованих на усунення або зменшення шкідливого впливу на людину факторів середовища життєдіяльності, запобігання виникненню та поширенню інфекційних хвороб і масових неінфекційних захворювань (отруєнь) та їх ліквідацію та дотриманням суб’єктами господарювання, фізичними та юридичними особами, громадянами України, іноземцями, особами без громадянства за участі органів місцевого самоврядування (їх виконавчих органів) державних санітарних норм, а також санітарних та протиепідемічних (профілактичних) заходів і регулюється законодавством.

2. З метою забезпечення сприятливих для здоров’я життя людини умов життєдіяльності встановлюються єдині медичні вимоги (критерії) безпеки (далі — санітарні норми) щодо середовища життєдіяльності та окремих його факторів, недотримання яких створює загрозу здоров’ю і життю людини та майбутніх поколінь, а також загрозу виникнення та розповсюдження інфекційних хвороб та масових неінфекційних захворювань (отруєнь) серед населення.

3. Суб’єкти господарювання, юридичні та фізичні особи несуть відповідальність за безпечність продукції, що ними виробляється та/або вводиться в обіг, послуг, що ними надаються та зобов’язані забезпечити дотримання вимог санітарного законодавства, вимог щодо охорони праці, передбачених законодавством про працю.

4. Держава забезпечує нагляд і контроль за дотриманням вимог санітарного законодавства, за створенням сприятливих умов життєдіяльності людини. Державний санітарно-епідеміологічний нагляд здійснюється виключно з вимогами санітарного законодавства України.

Стаття 37. Запобігання небезпечним для населення інфекційним хворобам

1. Держава забезпечує запобігання, лікування, локалізацію та ліквідацію масових інфекційних хвороб.

2. Особи, які є носіями збудників інфекційних хвороб (бактеріоносіями), небезпечних для населення, відсторонюються від роботи та іншої діяльності, яка може сприяти поширенню інфекційних хвороб, і підлягають медичному нагляду та лікуванню за рахунок держави з виплатою в разі потреби допомоги по соціальному страхуванню. Щодо окремих особливо небезпечних інфекційних хвороб здійснюються обов’язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в установленому законами порядку.

3. У разі загрози виникнення або поширення епідемій чи особливо небезпечних інфекційних хвороб Кабінетом Міністрів України за поданням головного державного санітарного лікаря України може вводитися карантин у встановленому законодавством порядку. На цей період можуть вводитися тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та покладатися на них на всій території України або в окремих її адміністративно-територіальних одиницях додаткові обов’язки, спрямовані на запобігання поширенню та ліквідацію цих хвороб.

4. Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування зобов’язані активно сприяти здійсненню протиепідемічних заходів.

5. Перелік особливо небезпечних і небезпечних інфекційних хвороб та умови визнання особи інфекційно хворою або носієм інфекційного збудника визначаються центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

6. Правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, права, обов’язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від неінфекційних хвороб визначаються актами санітарного законодавства.

Стаття 38. Обов’язкові медичні огляди

1. З метою охорони здоров’я населення організуються обов’язкові профілактичні медичні огляди дітей, вагітних жінок, працівників підприємств, установ та організацій із шкідливими і небезпечними умовами праці або таких, що потребують професійного добору, та інших встановлених законодавством категорій осіб.

2. Усі особи, молодші вісімнадцяти років, приймаються на навчання до вищих і професійно-технічних навчальних закладів та на роботу лише після попереднього медичного огляду і в подальшому підлягають щорічному обов’язковому медичному огляду.

3. Керівники підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності несуть згідно із законодавством відповідальність за своєчасність проходження своїми працівниками обов’язкових медичних оглядів і допуск їх до роботи без наявності необхідного медичного висновку. Перелік категорій населення, які повинні проходити обов’язкові медичні огляди, періодичність, джерела фінансування та порядок проведення цих оглядів визначаються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 39. Сприяння здоровому способу життя населення

1. Держава сприяє утвердженню здорового способу життя населення шляхом поширення знань з питань охорони здоров’я, екологічного і фізичного виховання, здійснення заходів, спрямованих на підвищення гігієнічної культури населення, створення необхідних умов для підвищення індивідуального рівня фізичного та психічного здоров’я, занять фізкультурою, спортом і туризмом, розвитку мережі центрів здоров’я, профілакторіїв, баз відпочинку та інших оздоровчих закладів на протидію розвитку залежності від алкоголю, тютюну та наркотичних засобів, а також боротьбу з надлишковою вагою.

2. Органи виконавчої влади організовують і здійснюють боротьбу із шкідливими для здоров’я людини звичками, встановлюють систему соціально-економічного стимулювання осіб, які ведуть здоровий спосіб життя.

3. В Україні проводиться державна політика обмеження куріння та вживання алкогольних напоїв.

4. З метою запобігання шкоди здоров’ю населення застосування гіпнозу, навіювання, інших методів психологічного і психотерапевтичного впливу дозволяється лише у місцях та в порядку, встановлених центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

Розділ V

МЕДИЧНА ДОПОМОГА

Стаття 40. Забезпечення медичною допомогою

1. Медична допомога в Україні подається зареєстрованими у порядку, встановленому законом, юридичними та фізичними особами, які мають відповідну ліцензію. Номенклатура типів закладів охорони здоров’я та перелік лікарських спеціальностей, за якими здійснюється професійна підготовка фахівців та медична практика, встановлюються та переглядаються центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

2. Медична допомога надається в амбулаторних та стаціонарних умовах у вигляді первинної, вторинної та третинної медичної допомоги.

3. Нормативний зміст понять первинної, вторинної та третинної медичної допомоги та основні засади взаємозв’язку між ними встановлюється цим Законом.

4. Результативність медичної допомоги визначається за допомогою індикаторів, що входять до складу затверджуваних центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я клінічних протоколів.

5. Порядок організації подання медичної допомоги населенню лікарями та іншими медичними працівниками встановлюється центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

Стаття 41. Лікуючий лікар

1. У процесі подання пацієнту первинної медичної допомоги функцію лікуючого лікаря виконує лікар загальної практики/сімейний лікар, обраний пацієнтом чи його законним представником у порядку, встановленому частиною 3 цієї статті.

2. У процесі подання пацієнту вторинної та третинної медичної допомоги функцію лікуючого лікаря виконує лікар, призначений у порядку, встановленому частиною 4 цієї статті.

3. Кожна дієздатна особа та особа, яка має неповну цивільну дієздатність, може самостійно здійснювати вільний вибір і змінювати особистого лікаря загальної практики/сімейного лікаря, відповідального за подання їй первинної медичної допомоги. Вибір лікаря загальної практики/сімейного лікаря для осіб, які не досягли віку 14 років або в порядку, встановленому законом, визнаних недієздатними, здійснюється їх законними представниками. Список пацієнтів кожного конкретного лікаря загальної практики/сімейного лікаря формується на основі права пацієнтів на вільний вибір лікаря з урахуванням нормативів виробничого навантаження на зазначених фахівців, що затверджуються центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

4. Лікар, відповідальний за подання особі планової чи екстреної вторинної або третинної медичної допомоги, визначається керівником відповідного закладу охорони здоров’я або уповноваженим ним на прийняття таких рішень керівником структурного підрозділу закладу охорони здоров’я. При прийнятті рішення про призначення лікаря, відповідального за подання особі планової чи екстреної вторинної або третинної медичної допомоги, по можливості має бути враховано бажання пацієнта чи його законного представника, якщо таке бажання було офіційно висловлене, і якщо врахування цього бажання є можливим з огляду на ступінь поточного завантаження конкретного лікаря у зв’язку з поданням ним медичної допомоги іншим пацієнтам.

5. Пацієнт має право вимагати заміни призначеного йому лікаря. Рішення про заміну такого лікаря за наявності обґрунтованих підстав може бути прийнято після розгляду відповідного звернення пацієнта чи його законного представника етичним комітетом при відповідному закладі охорони здоров’я, що створюється і функціонує в порядку, що затверджуються центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

6. Лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров’ю населення. Лікар не несе відповідальності за здоров’я пацієнта в разі відмови останнього від медичних приписів або порушення пацієнтом встановленого для нього режиму.

Стаття 42. Первинна медична допомога

1. Первинна медична допомога подається в амбулаторних умовах лікарями загальної практики/сімейними лікарями, які працюють на рівні відповідної територіальної громади, і передбачає консультацію лікаря, діагностику та лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь, профілактичні заходи, направлення пацієнта для подання вторинної медичної допомоги та санаторно-курортного лікування. До подання первинної медичної допомоги можуть залучатися також інші медичні працівники, які працюють під керівництвом лікаря загальної практики/сімейного лікаря.

2. Обсяги та порядок подання первинної медичної допомоги встановлюються центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

Стаття 43. Вторинна медична допомога

1. Вторинна (спеціалізована) медична допомога передбачає спеціалізовані медичні послуги, що в плановому порядку та у невідкладних (екстрених) випадках подаються в амбулаторних умовах та в лікарнях загального профілю і не включають високоспеціалізовані та високотехнологічні стаціонарні медичні послуги, що належать до рівня третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги.

2. Первинний доступ пацієнта до послуг вторинної медичної допомоги забезпечується за наявності відповідного направлення служб первинної медичної допомоги.

Зазначене направлення не є обов’язковим:

для звернення будь-якого пацієнта за отриманням медичної допомоги до акушера-гінеколога, стоматолога, педіатра;

для вирішення питання про подання екстреної медичної допомоги.

3. З метою забезпечення відповідної якості та доступності вторинної медичної допомоги населенню в лікарнях загального профілю та ефективного використання ресурсів у сфері охорони здоров’я, в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, створюються госпітальні округи.

Стаття 44. Третинна медична допомога

1. Третинна медична допомога передбачає недоступні на рівні первинної та вторинної допомоги високоспеціалізовані діагностичні та лікувальні медичні послуги, що подаються з використанням високотехнологічного та високовартісного обладнання за направленням служб вторинної медичної допомоги.

2. Перелік послуг, що подаються населенню в рамках третинної медичної допомоги, та перелік державних і комунальних закладів охорони здоров’я, що подають зазначені послуги, встановлюються центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

Стаття 45. Екстрена медична допомога

1. Екстрена медична допомога — вид медичної допомоги, що подається хворому або постраждалому в разі раптового гострого захворювання, травми або отруєння, які загрожують здоров’ю та життю людини.

2. Екстрену медичну допомогу зобов’язані подавати всі медичні працівники і заклади охорони здоров’я незалежно від підпорядкованості та форми власності.

3. У невідкладних станах, коли подання медичної допомоги на місці через відсутність медичних працівників неможливе, першу екстрену допомогу повинні подавати працівники органів і підрозділів цивільного захисту, співробітники міліції, пожежної охорони, аварійних служб, водії транспортних засобів та представники інших професій, на яких цей обов’язок покладено законодавством і службовими інструкціями. У таких випадках підприємства, установи, організації та громадяни зобов’язані надавати транспорт для перевезення хворого або постраждалого до відповідного лікувально-профілактичного закладу.

4. У разі загрози життю хворого або постраждалого медичні працівники мають право використати будь-який наявний транспортний засіб для проїзду до місця перебування хворого з метою подання екстреної медичної допомоги або транспортування його до відповідного закладу охорони здоров’я з метою надання належної медичної допомоги. Порядок відшкодування шкоди, що може бути завдана власнику транспортного засобу, який буде використовуватись для зазначених дій, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

5. Складовою екстреної медичної допомоги є служба швидкої медичної допомоги, що забезпечує подання послуг екстреної медичної допомоги на догоспітальному етапі. До компетенції служби екстреної медичної допомоги належить подання своєчасної та кваліфікованої медичної допомоги пацієнтам у невідкладних станах на місці події та під час транспортування таких пацієнтів до відповідних закладів охорони здоров’я.

6. Екстрена медична допомога на догоспітальному етапі подається самостійними станціями швидкої допомоги та відділеннями швидкої допомоги, що входять до складу закладів охорони здоров’я в якості структурних підрозділів. З метою створення належних умов для подання екстреної медичної допомоги служба швидкої медичної допомоги забезпечується відповідним обладнанням та спеціальними засобами наземного, повітряного, а при необхідності водного транспорту.

Стаття 46. Подання медичної допомоги у разі надзвичайних ситуацій

1. Подання медичної допомоги у разі надзвичайних ситуацій здійснюється відповідно до законодавства України, що регулює суспільні відносини у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

2. Особливості організації медичної допомоги населенню в умовах воєнного стану регулюються відповідними законами.

Стаття 47. Паліативна допомога

1. На останніх стадіях перебігу невиліковних захворювань пацієнтам та членам їх сімей подається паліативна допомога, яка включає комплекс заходів спрямованих на поліпшення якості життя пацієнта, полегшення його фізичних та емоційних страждань, надання психосоціальної і моральної підтримки сім’ї хворого.

2. Порядок подання паліативної допомоги визначається центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

Стаття 48. Особливості надання медичної допомоги населенню, яке проживає в сільській місцевості

1. Медична допомога сільському населенню подається з урахуванням специфіки розселення, умов праці та побуту, що зумовлює принцип етапності організації та подання медичної допомоги. За рішенням районних рад створюється мережа відповідних закладів охорони здоров’я, в яких подається долікарська та первинна медична допомога.

Стаття 49. Обов’язок подання медичної інформації

1. Пацієнт, який досяг повноліття, має право на отримання достовірної і повної інформації про стан свого здоров’я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються його здоров’я.

У визначених законом випадках зазначена інформація може бути надана дієздатним членам сім’ї пацієнта.

2. Батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на отримання інформації про стан здоров’я дитини або підопічного.

3. Медичний працівник зобов’язаний в доступній формі надати пацієнтові інформацію про стан його здоров’я, роз’яснити мету проведення запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі наявність ризику для життя і здоров’я.

Якщо інформація про хворобу пацієнта може погіршити стан його здоров’я або погіршити стан здоров’я фізичних осіб, визначених частиною другою цієї статті, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право надати неповну інформацію про стан здоров’я пацієнта, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами.

Обсяг і межі такої інформації, а також порядок її отримання визначається Кабінетом Міністрів України

4. У разі смерті пацієнта члени його сім’ї або інші уповноважені ними фізичні особи мають право бути присутніми при дослідженні причин його смерті та ознайомитися з висновками щодо причин смерті, а також право на оскарження цих висновків до суду.

Стаття 50. Лікарська таємниця

1. Медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням службових обов’язків або з інших джерел стало відомо про стан здоров’я фізичної особи, факт звернення її за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законом випадків.

2. Забороняється вимагати та подавати інформацію про діагноз та методи лікування пацієнта за винятком випадків передбачених цим законом. У разі використання інформації про стан здоров’я, що становить таємницю, у навчальному процесі, науково-дослідній роботі, у тому числі у випадках її публікації в спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта. Незаконне розголошення таємниці про стан здоров’я тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Стаття 51. Звільнення від роботи

1. На період тимчасової непрацездатності громадянам надається звільнення від роботи у встановленому законодавством порядку.

Стаття 52. Загальні умови медичного втручання

1. Медичне втручання допускається лише за наявності письмової інформованої згоди дієздатної особи або особи, яка має неповну цивільну дієздатність.

2. Щодо пацієнта віком до 14 років, а також пацієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним, медичне втручання здійснюється за письмовою інформованою згодою їх законних представників.

3. Порядок отримання письмової інформованої згоди визначається центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

4. Якщо відсутність письмової інформованої згоди може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов’язаний йому це пояснити. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання — засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків.

5. У невідкладних випадках, при наявності реальної загрози життю пацієнта та неможливості отримання письмової інформованої згоди пацієнта або його законних представників на медичне втручання, медичні працівники мають діяти виключно в інтересах врятування життя пацієнта.

6. Пацієнт, який набув повної цивільної дієздатності і усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, має право відмовитися від лікування.

7. Якщо відмову дає законний представник пацієнта і вона може мати для пацієнта тяжкі наслідки, лікар повинен повідомити про це органи опіки і піклування.

Стаття 53. Застосування методів профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарських засобів

1. У медичній практиці застосовуються методи профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарські засоби, дозволені до застосування центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

2. Нові методи профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарські засоби, які знаходяться на розгляді в установленому порядку, але ще не допущені до застосування, можуть використовуватися в інтересах вилікування особи лише після отримання її письмової згоди. Щодо особи віком до 14 років зазначені методи та засоби можуть використовуватися за наявності письмової згоди її батьків або інших законних представників, а щодо особи віком від 14 до 18 років — за її письмовою згодою та письмовою згодою її батьків або інших законних представників; щодо особи, цивільна дієздатність якої обмежується, — за її письмовою згодою та письмовою згодою її піклувальників; щодо особи, визнаної у встановленому законом порядку недієздатною, — за письмовою згодою її законного представника. При отриманні згоди на застосування нових методів профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарських засобів, які знаходяться на розгляді в установленому порядку, але ще не допущені до застосування, особі та (або) її законному представнику повинна бути надана інформація про цілі, методи, побічні ефекти, можливий ризик та очікувані результати.

3. Порядок застосування методів профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарських засобів, зазначених у частині другій цієї статті, встановлюється центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

Стаття 54. Медико-біологічні випробування на людях

1. Застосування медико-біологічних випробувань на людях допускається із суспільно-корисною метою за умови їх наукової обґрунтованості, переваги можливого успіху над ризиком спричинення тяжких наслідків для здоров’я або життя, гласності застосування випробувань, досягнення повноліття фізичною особою, щодо якої проводиться випробовування, повної інформованості особи та вільної згоди щодо вимог його застосування, а також за умови у будь-який час безперешкодно відкликати свою згоду на випробовування та збереження лікарської таємниці про стан здоров’я. Забороняється проведення науково-дослідних випробувань на ув’язнених, військовополонених або особах, визнаних у встановленому законом порядку недієздатними.

2. Порядок проведення медико-біологічних випробувань на людях регулюється законом.

Стаття 55. Донорство крові та її компонентів

1. Здавання крові, її компонентів для подальшого використання їх для лікування, виготовлення відповідних лікарських препаратів або використання в наукових дослідженнях здійснюється повнолітніми дієздатними фізичними особами добровільно. Забороняється насильницьке або шляхом обману вилучення крові у фізичної особи з метою використання її як донора.

2. Донорство крові, її компонентів здійснюється відповідно до закону.

Стаття 56. Трансплантація органів та інших анатомічних матеріалів

1. Застосування трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів здійснюється при наявності згоди донора та реципієнта, або згоди їх законних представників за умови, якщо використання інших засобів і методів для підтримання життя, відновлення або поліпшення здоров’я не дає бажаних результатів, а завдана при цьому шкода донору є меншою, ніж та, що загрожувала реципієнту.

2. Порядок здійснення трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів визначається законом.

3. Порядок проведення клінічних випробувань клітинних і тканинних трансплантатів, експертизи матеріалів клінічних випробувань з метою їх застосування в клінічній практиці затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 57. Застосування методів стерилізації

1. Застосування методів стерилізації може здійснюватися за бажанням повнолітнього пацієнта за медичними показаннями, що встановлюються центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

2. Стерилізація недієздатної фізичної особи за наявності медичних показань може бути проведена лише за згодою її опікуна з додержанням вимог, встановлених законом.

Стаття 58. Зміна (корекція) статевої належності

1. На прохання пацієнта, відповідно до медико-біологічних і соціально-психологічних показань, які встановлюються центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я, йому може бути здійснено зміну (корекцію) його статевої належності.

2. Особі, якій було здійснено зміну статевої належності, видається медична довідка, на підставі якої надалі вирішується питання про відповідні зміни в її правовому статусі.

Стаття 59. Клонування людини

1. Клонування людини — створення людини, яка генетично ідентична живій або померлій людині, шляхом перенесення у залишену без ядра жіночу статеву клітину ядра соматичної клітини людини (репродуктивне клонування) — в Україні забороняється.

2. Дозволяється терапевтичне клонування з метою регенерації органів тієї ж людини або виробництва медичних препаратів в порядку, встановленому законом.

Стаття 60. Заборона еутаназії

1. Медичні працівники зобов’язані подавати хворому, який знаходиться в критичному для життя стані, медичну допомогу в повному обсязі. Коли стан людини визначається як незворотна смерть, медична допомога подається в обсязі, що полегшує заключну фазу хвороби.

2. Забороняється здійснення еутаназії для задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя шляхом прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого. Дії особи, яка проводить еутаназію, тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом.

Стаття 61. Визначення моменту смерті людини

1. Встановлення факту смерті людини здійснюється лікарем.

2. Критерії і порядок визначення моменту смерті людини, припинення реанімаційних заходів визначаються центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

Стаття 62. Проведення патологоанатомічних розтинів

1. Патологоанатомічні розтини тіл померлих осіб проводяться з метою встановлення причин і механізмів смерті хворого.

2. В обов’язковому порядку патологоанатомічні розтини проводяться в разі наявності підозри про насильницьку смерть, у випадках материнської, перинатальної та малюкової смерті, коли хворий мав при житті професійне захворювання або трудове каліцтво, а також коли смерть хворого настала в закладі охорони здоров’я, за винятком випадків, передбачених частиною третьою цієї статті.

3. За наявністю письмової заяви близьких родичів або задокументованого волевиявлення померлого і відсутності підозри про насильницьку смерть, а також виходячи з релігійних та інших поважних мотивів патологоанатомічний розтин може не проводитися.

4. Висновок про причину смерті та діагноз захворювання видається членам сім’ї, у разі їх відсутності — близьким родичам або законному представнику померлого, а також правоохоронним органам на їх вимогу.

5. Проведення патологоанатомічного розтину не повинно призводити до спотворення тіла померлого.

6. Порядок проведення патологоанатомічного розтину визначається центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

Розділ VI

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЛІКАРСЬКИМИ І ПРОТЕЗНИМИ ЗАСОБАМИ

Стаття 63. Виробництво лікарських засобів та лікарських засобів біологічного походження

1. Виробництво лікарських засобів та лікарських засобів біологічного походження для медичних цілей здійснюється за наявності відповідної ліцензії, що видається в установленому порядку.

2. Лікарські засоби допускаються до застосування після їх державної реєстрації, крім випадків передбачених законодавством. Державна реєстрація, виробництво, реалізація лікарських засобів здійснюється у порядку встановленому законодавством.

3. Якість лікарських засобів та лікарських засобів біологічного походження повинна відповідати вимогам Державної фармакопеї України або фармакопей інших держав, визнаних центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

4. Державний контроль якості лікарських засобів та лікарських засобів біологічного походження здійснюється органами виконавчої влади в межах повноважень, визначених законодавством.

Стаття 64. Порядок забезпечення лікарськими засобами та лікарськими засобами біологічного походження.

1. На території України дозволяється реалізація тільки тих лікарських засобів та лікарських засобів біологічного походження, які пройшли державну реєстрацію і мають сертифікат якості виробника крім випадків передбачених законодавством.

2. Оптова і роздрібна торгівля лікарськими засобами та лікарськими засобами біологічного походження на території України здійснюється юридичними та фізичними особами за наявності ліцензії, виданої в установленому порядку.

3. Юридичні та фізичні особи, які займаються торгівлею лікарськими засобами та лікарськими засобами біологічного походження, несуть відповідальність за забезпечення належного режиму їх зберігання та підтримання обов’язкового асортименту лікарських засобів встановленого центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

4. Лікарські засоби та лікарських засобів біологічного походження відпускаються громадянам за рецептами та без рецептів лікарів. Перелік лікарських засобів та лікарських засобів біологічного походження, які відпускаються виключно за рецептом лікаря, та правила їх приписування затверджуються центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

5. Порядок забезпечення громадян безоплатно або на пільгових умовах лікарськими засобами та лікарськими засобами біологічного походження визначається Кабінетом Міністрів України.

6. Відпуск незареєстрованих лікарських засобів та лікарських засобів біологічного походження або таких, термін придатності яких минув, або відносно яких внесено припис спеціально уповноваженого органу контролю, забороняється.

7. Центральний орган виконавчої влади в сфері охорони здоров’я регулярно інформує працівників охорони здоров’я і населення про дозволені до застосування лікарські засоби та імунобіологічні препарати та про виключення з Державного реєстру лікарських засобів України.

Стаття 65. Національний перелік життєво необхідних лікарських засобів і виробів медичного призначення

1. Національний перелік життєво необхідних лікарських засобів і виробів медичного призначення (Національний перелік) створюється для забезпечення ефективності медичної допомоги, що подається і державних та комунальних закладах охорони здоров’я.

2. Національний перелік включає основні, життєво необхідні лікарські засоби та вироби медичного призначення, з урахуванням класифікації ВООЗ.

3. Лікарські засоби та вироби медичного призначення, що визначаються Національним переліком включаються до стандартів медичної допомоги.

4. Національний перелік є основою для здійснення закупівель лікарських засобів і виробів медичного призначення за державні кошти.

5. Порядок затвердження Національного переліку та положення про нього визначається Кабінетом Міністрів України.

Стаття 66. Забезпечення протезною допомогою

1. Громадяни у необхідних випадках забезпечуються технічними та іншими засобами реабілітації, виробами медичного призначення.

2. Визначені законом категорії осіб, які підлягають безплатному або пільговому забезпеченню засобами та виробами, зазначеними у частині першій цієї статті забезпечуються ними у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Розділ VII

ОХОРОНА ЗДОРОВ’Я МАТЕРІ ТА ДИТИНИ

Стаття 67. Заохочення материнства. Гарантії охорони здоров’я матері та дитини

1. Держава охороняє дитинство, материнство, батьківство. Материнство і батьківство заохочується державою.

2. Позбавлення жінки можливості народити дитину (репродуктивної функції) у зв’язку з виконанням нею конституційних, службових, трудових обов’язків або в результаті протиправної поведінки щодо неї є підставою для відшкодування завданої їй моральної шкоди згідно із законодавством.

3. Охорона здоров’я матері та дитини забезпечується:

1) організацією широкої мережі жіночих, медико-генетичних та інших консультацій, центрів планування сім’ї, пологових будинків, перинатальних центрів, санаторіїв і будинків відпочинку для вагітних жінок і матерів з дітьми, дошкільних, загальноосвітніх та позашкільних навчальних закладів;

2) поданням жінці відпустки та допомоги у зв’язку з вагітністю, пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та встановленням перерв у роботі для годування дитини, а також додаткової триденної відпустки для встановлення на облік до дванадцяти тижнів вагітності;

3) виплатою у встановленому порядку допомоги у зв’язку з народженням дитини і допомоги на час догляду за хворою дитиною;

4) забороною застосування праці жінок на важких і шкідливих для здоров’я виробництвах, переведенням вагітних жінок на легку роботу із збереженням середнього заробітку;

5) поліпшенням і оздоровленням умов праці та побуту;

6) усуненням негативних екологічних факторів;

7) та іншими заходами у встановленому законодавством порядку.

4. З метою охорони здоров’я жінки їй надається право самій вирішувати питання про материнство.

Стаття 68. Медична діяльність з планування сім’ї та регулювання репродуктивної функції людини

1. Держава забезпечує доступ населення до сучасних знань та методів планування сім’ї.

2. Всі послуги у сфері репродуктивного здоров’я ґрунтуються на дотриманні прав людини, зокрема права всіх подружніх пар і окремих осіб свідомо, вільно і відповідально вирішувати питання про кількість дітей у сім’ї, тривалість періодів між їх народженнями, час народження дитини залежно від віку батьків і стану їх здоров’я, народжувати бажаних дітей, мати доступ до інформації та засобів щодо реалізації такого підходу, а також досягати найвищих стандартів у забезпеченні репродуктивного здоров’я.

Стаття 69. Добровільне штучне переривання вагітності

1. Операція штучного переривання вагітності (аборт) може бути проведена за бажанням жінки при вагітності строком не більше 12 тижнів у закладах охорони здоров’я, які мають відповідну ліцензію.

2. У випадках, встановлених законодавством, штучне переривання вагітності може бути проведене при вагітності від дванадцяти до двадцяти двох тижнів.

3. Перелік обставин, що дозволяють переривання вагітності після дванадцяти тижнів вагітності, встановлюється законодавством.

Стаття 70. Штучне запліднення

1. Застосування штучного запліднення та перенесення зародка в організм (допоміжні репродуктивні технології) здійснюється за бажанням повнолітньої, дієздатної жінки за медичними показаннями та у порядку, який встановлюється центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я, а також за умови письмової згоди подружжя (якщо жінка заміжня), забезпечення анонімності донора та збереження конфіденційності.

2. Розкриття анонімності донора може бути здійснено в порядку, передбаченому законодавством.

Стаття 71. Забезпечення медичною допомогою вагітних жінок і новонароджених

1. Заклади охорони здоров’я забезпечують кожній жінці підготовку з питань статевого та репродуктивного здоров’я, безпечного материнства, кваліфікований медичний нагляд за перебігом вагітності, стаціонарну медичну допомогу під час пологів, лікувально-профілактичну допомогу матері та новонародженій дитині.

Стаття 72. Піклування про охорону здоров’я дітей

1. Держава забезпечує реалізацію права дитини на користування найбільш досконалими послугами у сфері охорони здоров’я, засобами лікування хвороб і відновлення здоров’я.

2. Дітям, які перебувають на вихованні в дошкільних навчальних та інтернатних закладах і навчаються в загальноосвітніх навчальних закладах, забезпечуються необхідні умови для збереження і зміцнення здоров’я та гігієнічного виховання.

3. Батьки (усиновлювачі), опікуни та піклувальники зобов’язані піклуватися про здоров’я своїх дітей (підопічних), їх фізичний та духовний розвиток, ведення ними здорового способу життя, а також відповідальні за своєчасне звернення за медичною допомогою, здійснення обов’язкових профілактичних щеплень дітей, лікування та оздоровлення дітей згідно з призначеннями та рекомендаціями лікарів.

4. Умови навчально-трудового навантаження, а також вимоги щодо режиму проведення занять визначаються за погодженням із центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

Стаття 73. Контроль за охороною здоров’я дітей у дошкільних, загальноосвітніх, позашкільних, вищих навчальних закладах

1. Контроль за охороною здоров’я дітей, у тому числі тих, які народилися від батьків, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, і проведенням оздоровчих заходів у дошкільних і загальноосвітніх та позашкільних навчальних закладах незалежно від форми власності здійснюють органи та заклади охорони здоров’я разом з державними органами управління освітою та державними органами управління з питань захисту населення, постраждалого внаслідок Чорнобильської катастрофи, за участю громадських організацій.

Стаття 74. Державна допомога громадянам які здійснюють догляд за дітьми з обмеженою життєдіяльністю

1. Діти з обмеженою життєдіяльністю, які потребують медико-соціальної допомоги і спеціального догляду, можуть утримуватися в будинках дитини, школах-інтернатах та інших спеціалізованих дитячих закладах. Сім’ям або особам та закладам, на утриманні яких перебувають такі діти, подається державна допомога відповідно до законодавства.

2. Порядок та умови утримання таких дітей встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Стаття 75. Забезпечення права матерів або інших членів сім’ї на догляд за хворою дитиною

1. Під час стаціонарного лікування дітей, матері або іншому члену сім’ї надається можливість перебувати з дитиною в лікувальному закладі у порядку та на умовах встановлених Кабінетом Міністрів України.

Стаття 76. Контроль за виробничим навчанням та умовами праці дітей

1. Виробниче навчання дітей дозволяється згідно із законодавством за тими професіями, які відповідають їх віку, фізичному і розумовому розвитку та стану здоров’я. Трудове та виробниче навчання здійснюється під систематичним медичним контролем.

2. Контроль за умовами праці дітей, а також проведенням спеціальних заходів, спрямованих на запобігання захворюванням дітей, здійснюють органи і заклади охорони здоров’я разом із власниками підприємств, установ та організацій, а також державними органами управління освітою, громадськими організаціями.

Розділ VIIІ

МЕДИКО-САНІТАРНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ САНАТОРНО-КУРОРТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ І ВІДПОЧИНКУ

Стаття 77. Медико-санітарне забезпечення санаторно-курортної діяльності

1. Санаторно-курортні заклади провадять свою діяльність у порядку, встановленому законодавством про курорти.

2. Потреба у санаторно-курортному лікуванні визначається лікарем за станом здоров’я хворого і оформляється медичними документами відповідно до встановленого центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я зразка.

3. Органи охорони здоров’я зобов’язані подавати санаторно-курортним закладам науково-методичну і консультаційну допомогу.

4. Державний контроль за поданням медичних послуг в санаторно-курортних закладах здійснює центральний орган виконавчої влади в сфері охорони здоров’я, який має право у встановленому законом порядку зупинити діяльність цих закладів через порушення законодавства про охорону здоров’я або законних прав та інтересів громадян.

Стаття 78. Медико-санітарне забезпечення відпочинку

1. Власники та керівники будинків відпочинку, пансіонатів, туристичних баз, інших підприємств, установ та організацій, діяльність яких пов’язана з організацією відпочинку населення, зобов’язані створити здорові та безпечні умови для відпочинку, фізкультурно-оздоровчих занять, додержуватися законодавства про охорону здоров’я і санітарних норм, забезпечити можливість подання особам, які відпочивають, необхідної медичної допомоги.

Розділ IХ

МЕДИЧНА ЕКСПЕРТИЗА

Стаття 79. Медична експертиза тимчасової непрацездатності

1. Медична експертиза тимчасової непрацездатності громадян здійснюється у закладах охорони здоров’я незалежно від форми власності лікарем або комісією лікарів, а також приватнопрактикуючими лікарями які:

1) встановлюють необхідність подання листка непрацездатності у зв’язку з хворобою, каліцтвом, вагітністю та пологами, доглядом за хворим членом сім’ї, хворою дитиною, карантином, встановленим санітарно-епідеміологічною службою, протезуванням, санаторно-курортним лікуванням;

2) визначають необхідність і строки тимчасового переведення працівника у зв’язку з хворобою на іншу роботу в установленому порядку;

3) приймають рішення про направлення на медико-соціальну експертну комісію для визначення наявності та ступеня тривалої або постійної непрацездатності.

2. З метою збереження лікарської таємниці під час оформлення листка непрацездатності відомості про діагноз захворювання вносяться за згодою пацієнта, при цьому зазначається причина непрацездатності або характер травми (побутова або виробнича).

Стаття 80. Медико-соціальна експертиза

1. Експертиза тривалої або постійної непрацездатності проводиться медико-соціальними експертними комісіями, які встановлюють час настання, ступінь та причину інвалідності, у тому числі внаслідок Чорнобильської катастрофи, складають індивідуальну програму реабілітації, визначають для інвалідів роботи і професії, доступні їм за станом здоров’я, перевіряють правильність використання праці інвалідів згідно з висновком експертної комісії та сприяють відновленню працездатності інвалідів.

2. Рішення медико-соціальних експертних комісій є обов’язковими для виконання органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями, реабілітаційними установами незалежно від відомчої підпорядкованості, типу і форми власності.

3. Порядок, умови та критерії встановлення інвалідності, в тому числі неповнолітнім особам затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 81. Військово-лікарська експертиза

1. Військово-лікарська експертиза визначає придатність до військової служби, служби в органах внутрішніх справ, органах і під розділ ах цивільного захисту встановлює причинний зв’язок захворювань, поранень і травм з військовою службою, службою в органах внутрішніх справ, органах і підрозділах цивільного захисту та визначає необхідність і умови застосування медико-соціальної реабілітації та допомоги військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, органів і підрозділів цивільного захисту.

2. Військово-лікарська експертиза проводиться військово-лікарськими комісіями, які створюються при військових комісаріатах і закладах охорони здоров’я Міністерства внутрішніх справ України та інших центральних органів виконавчої влади, у підпорядкуванні яких є військові формування та лікарсько-експертними комісіями центрального органу виконавчої влади у сфері цивільного захисту.

3. Порядок організації та проведення військово-лікарської експертизи встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Стаття 82. Судово-медична і судово-психіатрична експертизи

1. Проведення судово-медичної і судово-психіатричної експертизи призначається особою, яка проводить дізнання, слідчим, прокурором або судом у порядку, встановленому законодавством, для вирішення питань, що потребують спеціальних знань в галузі судової медицини або судової психіатрії.

2. Судово-медична і судово-психіатрична експертизи проводяться виключно державними та комунальними спеціалізованими установами судових експертиз центрального органу виконавчої влади в сфері охорони здоров’я та експертною службою Міністерства оборони України.

3. Організаційне керівництво судово-медичною і судово-психіатричною службами здійснює центральний орган виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

Стаття 83. Повторна медична експертиза

1. У разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи та в інших визначених законодавством випадках на вимогу громадянина та/або інших зацікавлених сторін проводиться повторна медична (медико-соціальна, військово-лікарська, судово-медична, судово-психіатрична, психіатрична) експертиза або патологоанатомічний розтин.

2. Порядок та умови проведення повторної медичної експертизи визначаються Кабінетом Міністрів України.

Розділ Х

ПРАВА ТА СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ МЕДИЧНИХ І ФАРМАЦЕВТИЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ

Стаття 84. Медична і фармацевтична практика

1. Медична і фармацевтична практика — це діяльність в сфері охорони здоров’я, що здійснюється особами, які мають вищу медичну (фармацевтичну) освіту.

2. Особи, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в навчальних закладах інших країн, допускаються до професійної практики в Україні після перевірки їх кваліфікації у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Стаття 85. Право на здійснення діяльності у сфері традиційної (народної) медицини

1. Традиційна (народна) медицина являє собою загальну сукупність підтверджених і не підтверджених науковими поясненнями знань, навичок та практик, що базуються на основі традиційних народних уявлень, теорій та досвіду різних культур, і використовуються для підтримання та поліпшення здоров’я, профілактики, діагностики та лікування соматичних та психічних хвороб шляхом самостійного чи комбінованого застосування створених на основі рослинної, тваринної чи мінеральної сировини, препаратів та мануальних технологій і вправ.

2. Порядок здійснення діяльності в сфері традиційної (народної) медицини встановлюється центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я. Право на здійснення діяльності у сфері традиційної (народної) медицини надається особам, які мають відповідну ліцензію, видану центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

3. Здійснення публічних спіритичних сеансів з використанням масової аудиторії, в тому числі з використанням засобів масової інформації та електронних мережевих інформаційно-комунікаційних технологій, забороняється.

4. Здійснення діяльності у сфері традиційної (народної) медицини з порушенням встановлених законодавством та відповідними ліцензійними умовами вимог тягне за собою відповідальність згідно з законом.

Стаття 86. Професійна підготовка медичних і фармацевтичних працівників

1. Підготовка фахівців у вищих навчальних закладах та їх післядипломна освіта проводиться відповідно до стандартів вищої освіти, розроблених відповідно до законодавства з урахуванням сучасного стану і розвитку охорони здоров’я.

2. Підготовка фахівців за напрямами «Медицина» та «Фармація» здійснюється у вищих навчальних закладах І — IV рівня акредитації.

3. Післядипломна освіта медичних і фармацевтичних працівників передбачає спеціалізоване вдосконалення освіти та професійної підготовки спеціалістів шляхом поглиблення, розширення профілю і оновлення його професійних знань, умінь і навичок або отримання іншої спеціальності на основі здобутого раніше освітньо-кваліфікаційного рівня та практичного досвіду.

4. Післядипломна освіта здійснюється вищими медичними навчальними закладами І — IV рівня акредитації та вищими медичними навчальними закладами післядипломної освіти.

5. Особа, яка успішно пройшла перепідготовку, спеціалізацію і державну атестацію, отримує відповідний документ.

Стаття 87. Атестація медичних і фармацевтичних працівників

1. Атестація медичних і фармацевтичних працівників проводиться з метою встановлення рівня професійної кваліфікації спеціалістів та молодших спеціалістів за сукупністю професійних знань і практичних навичок, додержання протоколів медичної допомоги населенню.

2. Умови та порядок проведення атестації медичних і фармацевтичних працівників встановлюються центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

Стаття 88. Право на приватну медичну і фармацевтичну діяльність в сфері охорони здоров’я

1. Приватна медична діяльність — це вид підприємницької діяльності, пов’язаний з поданням медико-санітарно допомоги та послуг в сфері охорони здоров’я суб’єктами господарської діяльності, які у порядку встановленому законодавством отримали ліцензію на її здійснення.

2. Приватна фармацевтична діяльність — це вид підприємницької діяльності, пов’язаний з виробництвом лікарських засобів, оптовою та роздрібною торгівлею лікарськими засобами, що здійснюється суб’єктами господарської діяльності, які у порядку встановленому законодавством отримали ліцензію на виробництво лікарських засобів, оптову, роздрібну торгівлю лікарськими засобами.

Стаття 89. Соціальний та правовий захист медичних і фармацевтичних працівників

1. Медичні і фармацевтичні працівники мають право на:

а) заняття медичною і фармацевтичною діяльністю відповідно до спеціальності та кваліфікації;

б) належні умови професійної діяльності;

в) підвищення кваліфікації, перепідготовку не рідше одного разу на п’ять років у відповідних закладах та установах;

г) вільний вибір апробованих форм, методів і засобів діяльності, впровадження у встановленому порядку сучасних досягнень медичної та фармацевтичної науки і практики;

д) безплатне користування соціальною, екологічною та спеціальною медичною інформацією, необхідною для виконання професійних обов’язків;

е) загальнообов’язкове державне соціальне страхування згідно з законодавством;

ж) встановлення у державних закладах охорони здоров’я посадових окладів (тарифних ставок) на основі Єдиної тарифної сітки у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

з) скорочений робочий день і додаткову оплачувану відпустку у випадках, встановлених законодавством;

и) пільгові умови пенсійного забезпечення;

і) пільгове надання, а також безплатне користування житлом з освітленням і опаленням тим, хто проживає і працює у сільській місцевості і селищах міського типу, а також пенсіонерам, які раніше працювали медичними та фармацевтичними працівниками і проживають у цих населених пунктах, при умові, що їх житло знаходиться безпосередньо у місці розташування лікарні, фельдшерського пункту тощо, де вони працюють або працювали, кредитування, обзаведення господарством і будівництва приватного житла, придбання автомототранспорту, в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Пільги на безоплатне користування житлом з опалення та освітленням, передбачені абзацом першим цього пункту, надаються:

працівникам за умови, якщо розмір наданих пільг у грошовому еквіваленті разом із середньомісячним сукупним доходом працівника за попередні шість місяців не перевищує величини доходу, який дає право на податкову соціальну пільгу у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

пенсіонерам за умови, якщо середньомісячний сукупний доход сім’ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців не перевищує величини доходу, який дає право на податкову соціальну пільгу, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

ї) першочергове одержання лікувально-профілактичної допомоги і забезпечення лікарськими та протезними засобами;

й) створення наукових медичних товариств, професійних спілок та інших громадських організацій;

к) судовий захист професійної честі та гідності;

л) безоплатне одержання у власність земельної ділянки в межах земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарської установи та організації, розташованих на території відповідної ради, із земель сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарської установи та організації, що приватизуються, або земель запасу чи резервного фонду, але не більше норм безоплатної передачі земельних ділянок громадянам, встановлених законом для ведення особистого селянського господарства.

Дія пункту «л» не поширюється на громадян, які раніше набули право на земельну частку (пай) та земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства чи для ведення особистого селянського господарства, крім випадків успадкування права на земельну частку (пай), земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства чи для ведення особистого селянського господарства відповідно до закону;

м) лікарі дільничних лікарень та амбулаторій, розташованих у сільській місцевості, дільничні лікарі-терапевти, лікарі-педіатри та дільничні медсестри територіальних ділянок міських поліклінік, лікарі загальної практики (сімейні лікарі), завідувачі терапевтичних та педіатричних відділень поліклінік, лікарі (старші лікарі) та середній медичний персонал виїзних станцій і відділень швидкої та невідкладної медичної допомоги, станцій санітарної авіації та відділень планової та екстреної консультативної допомоги — за безперервну роботу на зазначених посадах у зазначених закладах (на територіальних ділянках) понад три роки мають право на додаткову оплачувану щорічну відпустку тривалістю три календарних дні.

2. Законодавством може бути передбачено інші права та пільги для медичних і фармацевтичних працівників.

Стаття 90. Професійні обов’язки медичних і фармацевтичних працівників

1. Медичні і фармацевтичні працівники зобов’язані:

1) сприяти охороні та зміцненню здоров’я людей, лікуванню і запобіганню хворобам, подавати своєчасну та кваліфіковану медичну допомогу;

2) безоплатно подавати першу невідкладну медичну допомогу громадянам у разі нещасного випадку та в інших надзвичайних ситуаціях;

3) додержуватися вимог професійної етики, зберігати лікарську таємницю;

4) постійно підвищувати рівень професійних знань і майстерності;

5) подавати консультативну допомогу своїм колегам та іншим працівникам охорони здоров’я.

2. Медичні і фармацевтичні працівники несуть також інші обов’язки, передбачені законодавством України.

Стаття 91. Безпека та захист прав пацієнтів

1. Медична шкода вважається медичною, якщо була нанесена під час проведення консультації, медичного огляду, лікування тощо.

2. Медична шкода, нанесена з вини (умислу або необережності) особи, що її спричинила, відшкодовується в повному обсязі закладом охорони здоров’я (приватнопрактикуючим лікарем), в якому була нанесена медична шкода, незалежно від форми власності, у відповідності до цивільного законодавства України та у встановленому законом порядку.

3. Медична шкода, нанесена з вини виробника (поставщика) фармацевтичної продукції чи медичної апаратури відшкодовується у відповідності до цивільного законодавства України шляхом подання регресного позову закладом охорони здоров’я.

4. При нанесенні медичної шкоди особа або її представник може звернутися з письмовою претензією до адміністрації закладу охорони здоров’я, в якому була нанесена медична шкода, звернутися за захистом своїх прав до Центрального органу виконавчої влади у сфері охорони здоров’я або, прокуратури або безпосередньо до суду.

5. Факт нанесення шкоди здоров’ю пацієнта може бути підтверджений висновками комісії, створеної органами державної влади у відповідності до вимог, що визначені законодавством стосовно медичної експертизи.

Розділ ХI

МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО

Стаття 92. Міжнародні договори України в сфері охорони здоров’я

1. Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про охорону здоров’я, то застосовуються правила міжнародного договору.

Стаття 93. Міжнародне співробітництво в сфері охорони здоров’я

1. Україна — учасник міжнародного співробітництва в сфері охорони здоров’я, член Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) та інших міжнародних організацій. Держава гарантує зазначеним організаціям належні умови діяльності на території України, сприяє розширенню і поглибленню участі України у заходах, що ними проводяться.

2. Держава відповідно до своїх міжнародно-правових зобов’язань:

1) бере участь у реалізації міжнародних програм охорони здоров’я; здійснює обмін екологічною і медичною інформацією;

2) сприяє професійним та науковим контактам працівників охорони здоров’я, обміну прогресивними методами і технологіями, експорту та імпорту медичного обладнання, лікарських препаратів та інших товарів, необхідних для здоров’я, діяльності спільних підприємств у сфері охорони здоров’я;

3) розвиває і підтримує всі інші форми міжнародного співробітництва, що не суперечать міжнародному праву і національному законодавству;

4) здійснює діяльність щодо направлення хворих на лікування за кордон:

може направляти громадяни України для лікування за кордон у разі необхідності подання того чи іншого виду медичної допомоги хворому та неможливості її подання в закладах охорони здоров’я України;

сприяє виїзду громадян України за кордон і перебуванню там в період лікування.

Порядок направлення громадян України за кордон для лікування встановлюється Кабінетом Міністрів України.

3. Заклади охорони здоров’я, громадяни та їх об’єднання мають право відповідно до законодавства самостійно укладати договори (контракти) з іноземними юридичними і фізичними особами на будь-які форми співробітництва, брати участь у діяльності відповідних міжнародних організацій, провадити зовнішньоекономічну діяльність.

4. Неправомірні обмеження міжнародного співробітництва з боку державних органів і посадових осіб можуть бути оскаржені у встановленому порядку, у тому числі в суді.

Розділ XII

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я

Стаття 94. Відповідальність за порушення законодавства про охорону здоров’я

1. Особи, винні у порушенні законодавства про охорону здоров’я, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до закону.

Розділ XIII

ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ

1. Цей Закон набуває чинності з 1 січня 2010 року.

2. До 31 грудня 2013 року первинну медичну допомогу населенню, окрім лікарів загальної практики/сімейних лікарів та інших медичних працівників, які працюють під керівництвом і контролем таких лікарів, можуть подавати також дільничні лікарі-терапевти та дільничні лікарі-педіатри та інші медичні працівники, які працюють під керівництвом і контролем дільничних лікарів-терапевтів і дільничних лікарів-педіатрів. У зв’язку з цим, дія положень частин першої та третьої статті 39 і частин першої та третьої статті 40 цього Закону до 31 грудня 2013 року поширюється на випадки подання первинної медичної допомоги населенню всіма зазначеними в цьому пункті Прикінцевих положень категоріями медичних працівників.

3. До приведення законодавства України у відповідність з цим Законом інші нормативно-правові акти застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону.

4. До Бюджетного кодексу України (Відомості Верховної Ради України, 2001 р., № 37 — 38, ст. 189) внести наступні зміни.

Пункт 3 частини 1 статті 88 вилучити.

Підпункт «б» пункту 3 частини 1 статті 90, після слів «та стаціонарну» доповнити словами «спеціалізовану і високоспеціалізовану» та після слів «спеціалізовані лікарні» доповнити «університетські клініки».

Статтю 93 доповнити новим пунктом 3 такого змісту: «Обласні ради можуть передавати майно та частину видатків відповідних делегованих державних повноважень державному бюджету з відповідними коштами, в разі створення університетських лікарень (клінік)».

Відповідно пункти 3,4, 5 статті 93 цього Кодексу вважати пунктами 4,5, 6.

5. Кабінету Міністрів України:

1) забезпечити вжиття відповідними органами виконавчої влади невідкладних заходів, спрямованих на організацію підготовки кількості лікарів загальної практики/сімейних лікарів, достатньої для започаткування подання первинної медичної допомоги населенню з 1 січня 2014 року на основі принципів загальної практики/сімейної медицини;

2) протягом трьох місяців після прийняття цього Закону:

підготувати і внести на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення у відповідність з ним інших законів України;

розробити і затвердити нормативно-правові акти, віднесені цим Законом до його компетенції, та привести у відповідність з ним власні чинні нормативні акти;

забезпечити розробку та прийняття іншими органами виконавчої влади відповідних нормативно-правових актів, необхідність яких випливає з цього Закону, та приведення цими органами у відповідність з цим Законом затверджених ними чинних нормативно-правових актів.»

Цікава інформація для Вас:

Коментарі

Коментарі до цього матеріалу відсутні. Прокоментуйте першим

Добавить свой

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Останні новини та статті