Національна безпека в галузі охорони здоров’я як чинник господарсько-правової політики*

В.М. Пашков, канд. юрид. наук, доцент Полтавського факультету Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого

В.М.  Пашков У сфері охорони здоров’я, в  рамках абстрактного права, немає сенсу проводити розподіл права на матеріальне та процесуальне, оскільки процесуальне право є нормативним регламентом правозастосування, що виступає як одна з форм реалізації права та включає як публічноправову так і приватноправову складову. Наприклад, у господарському праві, традиційно віднесеному до галузі публічного права, в  якості підгалузі можна виокремити підприємницьке право, в  рамках якого приватноправова складова представлена досить виразно. В  галузі охорони здоров’я, у контексті господарсько-правового забезпечення, діяльність суб’єктів публічного права у вигляді негосподарюючих суб’єктів, а саме лікувально-профілактичних закладів, можна розглядати лише з точки зору публічного права, в  той же час роботу суб’єктів публічного права, що здійснюють діяльність як суб’єкти господарювання, а саме аптечних закладів, можна фактично розглядати з точки зору приватного права. Отже, публічне право виходить від держави і встановлює правила обов’язкової та неприпустимої поведінки, або від іншого суб’єкта правоутворення, що забезпечує виданому правилу публічний характер. Приватне право може носити як формальний (передбачений законом), так і неформальний (не заборонений законом) характер. Реальне право — це право у формально-нормативному сенсі, представлене сукупністю формально-нормативних джерел, у яких визначаються загальнозначущі правила поведінки, що закріплюють механізми реалізації цих правил та заходи юридичної відповідальності за їх порушення. Говорячи про систему права у формально-нормативному сенсі, слід виокремити основні та похідні джерела, а також джерела первинного та вторинного характеру. В  українській правовій системі основним, а також первинним джерелом національного права є нормативно-правовий акт. Система нормативно-правових актів утворює систему національного законодавства. До похідних джерел права слід віднести прецеденти, тлумачення, нормативні інтерпретації тощо. А до вторинних — міжнародні акти, нормативні договори, правові звичаї тощо. Процес правоутворення складається з кількох етапів. Перший етап передбачає об’єктивне виникнення соціальної, політичної, економічної потреби у правовому регулюванні певного виду суспільних відносин і усвідомленні цієї потреби у правосвідомості людей. Вирішальна роль на цьому етапі належить розвитку природних для свого часу суспільних відносин у результаті набуття ними сталості через їх багаторазове повторення. Як результат постійного повторення цих відносин і появи організаційних форм їх підтримки суспільством вони поступово трансформуються у правовідносини. Другий етап — правозакріплення — це свідома вольова діяльність компетентних державних органів у виданні нормативних актів, у процесі чого відбувається деталізація загальних правил поведінки, встановлення певних процедур і формулювання санкцій за порушення норм права. Саме на цьому етапі остаточно складається і розвивається основа правового регулювання суспільних відносин — система правових інститутів і властивих праву дозволів, зобов’язань, заборон. Правову завершеність система інституцій набуває шляхом правовстановлення, яке полягає в  уточненні, доповненні та деталізації основ правового регулювання через правила, що визначаються безпосередньо державою. Підсумовуючи норми та положення, що містяться в  різних правових актах стосовно публічних інтересів, виокремлюють такі правові засоби: нормативні ознаки; закріплення пріоритету; встановлення гарантій та порядку забезпечення; закріплення засобів охорони та захисту, мір відповідальності. При розгляді юридичних функцій права (в  аспекті забезпечення вітальної безпеки) необхідно розрізняти два напрямки правового впливу: регуляторний та охоронний. В  рамках першого право являє собою інструмент забезпечення немайнового блага — права на здоров’я, а також порядок створення умов для якісного медичного обслуговування; в  рамках другого право впливає на попередження, виявлення та переборення можливих загроз національній безпеці в  галузі охорони здоров’я, а також реалізацію заходів юридичної відповідальності. При цьому право у функціональному сенсі не може бути зведене лише до сукупності джерел. Функціонуючим право може бути визнане лише у випадку його впливу на суспільні відносини та настання конкретних результатів. Прагнення хоча б до часткового осягнення правового феномену пов’язане з вибором визначеної і зумовленої часом та культурою перспективи, а також визначених характеристик права, що відображають найбільш суттєві, зумовлені часом та теорією права, міркування. Крім того, забезпечення ефективного розподілу ресурсів у галузі охорони здоров’я в  сучасних умовах можливе за допомогою впровадження господарсько-правових договірних відносин. Фактично саме цей елемент у поєднанні із забезпеченням автономного статусу закладів охорони здоров’я у вигляді юридичних осіб публічного права є чи не основною відмінністю, що вирізняє орієнтовані на фінансування за рахунок загальних податків контрактні моделі охорони здоров’я низки європейських країн. Слід наголосити, що чинна законодавча база України створює необхідні умови для переходу до використання контрактної моделі фінансування системи охорони здоров’я. Проте, на жаль, через недостатню обізнаність із законодавством, незнання переваг цієї стратегії, невміння її використовувати і відсутність політичної волі договірні відносини у сфері державних закупівель та постачання медичних послуг не застосовуються. Хоча саме ця стратегія є пусковим механізмом для активізації низки інших управлінських стратегій — децентралізації управління медичними закладами, а отже — їх фінансової та управлінської автономізації, підвищення ефективності роботи постачальників медичних послуг, поліпшення планування розвитку системи охорони здоров’я і управління процесом медичного обслуговування населення, зміни типу відносин між платником та постачальником послуг з ієрархічних на партнерські тощо. Навіть у тому разі, якщо контрактні закупівлі медичних послуг відбуваються в  неконкурентному середовищі, а така ситуація нерідко спостерігається навіть у країнах із розвиненою ринковою економікою, особливо в  сільській місцевості і принаймні на рівні стаціонарної допомоги, застосування цієї стратегії дає можливість формалізувати процес планування та управління, зробити прозорими й чіткими зобов’язання сторін договору щодо досягнення конкретних цілей та виконання конкретних завдань. Саме це і є ключем до забезпечення правових і економічних стимулів підвищення ефективності використання ресурсів. В  Україні за останні 6 років витрати на охорону здоров’я підвищились у 4 рази без будь-якого якісного поліпшення. Тому сьогодні головне завдання — зміна концептуальних підходів до функціонування медицини. Перш за все, це зміна схеми використання засобів і ресурсів медичної інфраструктури. Цивілізована практика свідчить, що основний шлях адаптації бюджетної моделі охорони здоров’я до ринкової економіки — це інститут медичного страхування [1]. Найважливішим завданням держави є забезпечення балансу між ринковою ефективністю та соціальною справедливістю. Укладення органами державної влади та місцевого самоврядування з господарюючими та негосподарюючими суб’єктами (як закладами охорони здоров’я) угод про умови їх функціонування у процесі досягнення певних публічних інтересів повинно розглядатися як важливий елемент підтримки галузі охорони здоров’я в  цілому. Безперечно, в  цих умовах господарське законодавство є важливим чинником впливу на державне регулювання охорони здоров’я. На жаль, у вітчизняній господарсько-правовій науці залишається недостатньо вивченим потенціал публічно-приватних угод щодо надання безоплатної медичної допомоги або медичного обслуговування. Проте дієвим засобом реалізації публічних інтересів у царині договірної діяльності є імперативи, що містяться у юридичних формах договірного права, утворюючи змістовний каркас договорів. У цих умовах господарське право залишається важливим засобом впливу на державне регулювання відносин, що виникають у галузі охорони здоров’я в  частині забезпечення санітарного, медичного та фармацевтичного обслуговування, але змінюються об’єкти його впливу, що позначається на методах регулювання, зокрема діяльності державних та комунальних закладів охорони здоров’я щодо надання гарантованої безоплатної медичної допомоги і органів державної влади та місцевого самоврядування як суб’єктів договірних відносин.

Слід зазначити, що нині договори між органами державної влади або місцевого самоврядування та державними і комунальними закладами охорони здоров’я на безоплатну медичну допомогу населенню з боку закладів охорони здоров’я не укладаються.

Спробуємо знайти причини нерозвинених договірних відносин щодо надання безоплатної медичної допомоги при фактичній наявності державного замовлення на безоплатну медичну допомогу з боку державних та комунальних закладів охорони здоров’я. Перш за все, звертає на себе увагу не лише недостатність теоретичних розробок щодо укладення господарських договорів на надання медичних послуг на підставі вільного волевиявлення сторін взагалі, а й конкретно стосовно укладення цих господарських договорів на підставі державного замовлення. В  залежності від юридичних підстав укладення господарського договору розрізняють: плановані договори, що укладаються на підставі державного замовлення; регульовані договори, які укладаються для надання послуг; юридично виражених істотними умовами договорів, на підставі вільного волевиявлення сторін. Крім того, з нашої точки зору, договори на медичне обслуговування можуть носити публічно-правовий характер, наприклад, при здійсненні державного замовлення тощо. Всі зазначені фактори, особливо враховуючи те, що при впровадженні обов’язкового медичного страхування передбачається укладення інших господарських договорів з посиленим публічним інтересом, створюють елементи системи вітальної безпеки.

Болючою проблемою правової політики в Україні також є протиріччя між нормами права в  системі права. Сучасне законодавство — колізійне за своїм змістом, що пов’язано з вадами юридичної техніки, недосконалістю процесів нормотворчості, невиправдано великою кількістю органів, які діють в  цій галузі, недостатньою координацією їх діяльності тощо. При цьому система правових принципів повинна будуватися з урахуванням правової системи в  цілому та узгоджено з її компонентами, серед яких необхідно виокремити статистичні (нормативний, організаційний, ідеологічний) та динамічні (правотворчість, правореалізація) компоненти. В  статиці правової системи можна виокремити такі принципи: права; організації, функціонування та взаємодії органів влади; правові ідеї та звичаї. В  динаміці правової системи виділяють принципи правотворчості і принципи правореалізації. Визначальний вплив на право чинить багато факторів: економіка з урахуванням різних форм власності, підприємництво та конкуренція; політика з урахуванням форми правління та політичного режиму; культура з урахуванням духовного та морального розвитку суспільства; ідеологія з урахуванням існуючих політико-правових ідей та теорій; релігія; національні та історичні традиції тощо. Самостійне місце займає саме право. Чим вищий рівень цивілізації, тим більше з’являється рівноправних праводієздатних суб’єктів, і тим нагальнішою стає потреба в  обмеженні, а надалі й у повному усуненні неправових засобів впливу на ту чи іншу частину суспільства. Так, наприклад, з точки зору фахівців та дослідників галузі охорони здоров’я, серед системних змін чільне місце посідає впровадження загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування, що надасть змогу відійти від залишкового методу формування ресурсів галузі і забезпечити її стале фінансування; чітко визначити обсяг державних гарантій щодо медичної допомоги та пов’язати його з фінансовими можливостями системи; посилити соціально-економічну та юридичну відповідальність закладів охорони здоров’я за результати своєї діяльності; впровадити принцип суспільної солідарності на рівні держави; забезпечити незалежний ефективний контроль за діяльністю медичних закладів, якістю та ефективністю медичної допомоги. За таких умов держава визначає основні правила функціонування системи обов’язкового медичного страхування, перелік основних послуг, які надаються застрахованим, перелік груп населення, що підлягають страхуванню, регулює розмір страхового внеску, розв’язує спірні питання тощо. Проте перехід від бюджетної до страхової моделі фінансування медицини характеризується такими найважливішими ризиками: збільшенням загальних витрат на фінансування галузі, оскільки значно підвищуються видатки на адміністрування, передусім у зв’язку з необхідністю визначення вартості комплексу медичних послуг; порушенням системи фінансування медичних закладів різного рівня; відсутністю суттєвого покращання якості медичних послуг з одночасним збереженням неформальних видів оплати за їх надання.

Право не завжди співпадає із законом, але зводиться до нього. Право та закон можуть не співпадати з таких причин: по-перше, право знаходить вираження не лише в  нормативних актах, а й інших джерелах права; по-друге, право знаходить вияв як у законах тієї чи іншої держави, так і міжнародних документах, тобто міжнародному праві; по-третє, права та свободи громадян мають безпосередню дію незалежно від наявності конкретного законодавчого акта; по-четверте, не кожен законодавчий акт за своїм змістом є правовим. Останнє розходження права та закону найбільш проблемне. Так, Конституційний Суд України у своєму рішенні від 29 травня 2002 р. визначив неприйнятними з позицій припису ч. 3 ст. 49 Конституції України пропозиції окремих державних органів щодо необхідності встановлення якихось меж безоплатної медичної допомоги у вигляді її гарантованого рівня, надання такої допомоги лише малозабезпеченим верствам населення чи у рамках, визначених законом тощо. Це суперечить положенням ст. 3, ч. 3 ст. 22 та низці інших статей Конституції України. Безоплатна медична допомога передбачена Конституцією України і повинна надаватись усім громадянам у повному обсязі, тобто задовольняти потреби людини у збереженні або відновленні здоров’я. В  цьому сенсі важливо звернути увагу на те, що відповідно до ст. 4 Основ законодавства України про охорону здоров’я, рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг галузі охорони здоров’я визнані одними з основних принципів охорони здоров’я в  Україні. Крім того, Основами законодавства України про охорону здоров’я (ст. 6) також встановлено, що кожний громадянин України має право на охорону здоров’я, що передбачає отримання кваліфікованої медико-санітарної допомоги, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров’я. Тому сьогодні в  Україні існує реальна необхідність організаційно-фінансового реформування системи охорони здоров’я. Відтак цілком слушним є питання про доцільність запровадження загальнообов’язкового медичного страхування як організаційно-фінансової основи побудови взаємовідносин між закладами охорони здоров’я, установами, що їх фінансують, та громадянами, а також про конкретні форми запровадження страхової медицини. Отже, кожний вітчизняний законодавчий акт повинен виражати волю та інтереси всього суспільства, відповідати принципам та нормам про права та свободи людини, які закріплені в  Конституції України, гарантувати всім індивідам право на охорону здоров’я та встановлювати відповідальність за недотримання зобов’язань. Адже відповідність законодавчого акта всім переліченим критеріям свідчить про взаємовідповідність права та закону. При цьому всі вищевказані критерії взаємопов’язані та взаємообумовлені, що не виключає застосування тієї чи іншої їх сукупності для визначення ступеня права в  законі. Нині належне вирішення цього питання полягає у виборі базової моделі організації фінансування медицини. Таких моделей світовим досвідом опрацьовано декілька, проте можна виокремити три основних. Це пряме фінансування з державного та місцевих бюджетів, обов’язкове соціальне медичне страхування та медичне страхування на цивільно-договірних засадах. Світовий досвід показує, що найбільш ефективною формою (в  економічному плані) є пряме фінансування охорони здоров’я з Державного та місцевих бюджетів. Головними його перевагами є економія адміністративно-управлінських витрат, оперативність та пропорційність фінансування медичних закладів усіх ланок надання медичної допомоги, можливість концентрації коштів для вирішення найбільш актуальних завдань та дій в  екстремальних ситуаціях. Проте для бюджетних систем характерна недостатність стимулів для заохочення до роботи медичного персоналу і, як результат, — низька якість медичного обслуговування. Цей недолік значною мірою усувається при страхових системах фінансування, проте для суспільства вони значно дорожчі. Це зумовлено як різким підвищенням складності організаційно-фінансових та управлінських функцій при переході від бюджетних до страхових систем, так і загальною затратною спрямованістю страхових систем. Протягом останніх років бюджетні асигнування на охорону здоров’я становлять лише 50% мінімальної потреби, очевидною є необхідність значних змін у підході до формування видатків на утримання галузі на державному рівні [2]. Тому в  умовах обмеженості фінансових ресурсів, що мають спрямовуватись у сферу охорони здоров’я, запровадження страхової медицини доцільне лише за умови забезпечення в  обов’язковому порядку достатніх гарантій стосовно забезпечення (при підвищенні витрат) належного соціального ефекту щодо якості та доступності медичної допомоги. Інший аспект проблеми стосується конкретних форм запровадження страхової медицини. Насамперед, запровадження загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування передбачене Основами законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування. Проте досвід переходу від чисто бюджетного до страхового фінансування медицини свідчить (насамперед це стосується Російської Федерації), що такий перехід супроводжується численними негативними наслідками, в  основному зростанням загальних видатків та порушеннями у системі фінансування медичних закладів при відсутності реального покращання якості медичних послуг з одночасним збереженням тіньових видів оплати за їх надання. На нашу думку, основна причина цього — відсутність ефективного посередника на ринку медичних послуг, який зможе забезпечити належну організацію та захист прав застрахованої особи. Тому виникає необхідність покласти здійснення захисту прав застрахованої особи на страхові організації, що діють на цивільно-правових засадах відповідно до Закону України «Про страхування». При цьому при формуванні системи обов’язкового медичного страхування можна поєднати позитивні моменти соціального та цивільно-правового страхування, хоча у світовій практиці безпосередніх аналогів такого поєднання нами не знайдено. Це стосується формування мережі страхових посередників — медичних страхових компаній та органів, що повинні забезпечувати дотримання соціальних гарантій на основі принципів соціального страхування і діяти на неприбуткових засадах та управлятися учасниками страхової системи шляхом формування представницьких органів.

Для забезпечення належного рівня виконання конституційних гарантій у сфері охорони здоров’я необхідно, на наш погляд, звернути увагу на такі напрями вирішення проблеми: по-перше, визначити організаційно-правовий статус та особливості діяльності медичних страхових організацій та правового режиму коштів обов’язкового медичного страхування. Зокрема, це має стосуватись законодавчого визначення основних засад діяльності товариств взаємного страхування — лікарняних кас, оскільки організаційно-фінансові засади діяльності медичних страхових організацій, система управління, фінансові нормативи відповідають саме основам взаємного страхування, які, отримуючи законодавчий характер і поширюючись на території та галузі, набувають рис соціального страхування. Крім цього, варто звернути увагу на можливість альтернативного обов’язкового медичного страхування у формі як соціального, так і цивільно-правового за вибором особи. По-друге, необхідно законодавчо вирішити цілу низку питань, а саме: визначення статусу закладу охорони здоров’я як надавача медичних послуг з відповідними правами та повноваженнями; порядок формування державного та комунального замовлення щодо надання населенню України медичних послуг за Державною програмою медичного забезпечення; визначення прав та обов’язків пацієнта; перелік медичних послуг, що надаються в  державних та комунальних закладах охорони здоров’я; обсяги надання медичної допомоги населенню на життєзабезпечувальному рівні та гарантований рівень надання медичної допомоги на здоров’язберігаючому рівні для окремих категорій громадян, а також відповідні нормативи фінансування з державного та місцевих бюджетів. По-третє, необхідне розроблення значного масиву нормативних документів стосовно стандартів реалізації Програми обов’язкового медичного страхування. Тому реальне запровадження системи обов’язкового медичного страхування, а не просто формування фонду, куди спрямовуються внески, вимагає розробки спеціальної державної програми, що має передбачити порядок здійснення відповідних заходів у правовій, адміністративній та фінансовій сфері. Термін дії такої програми має охопити кілька років.

Нині заклади охорони здоров’я фінансуються, головним чином, за рахунок місцевих бюджетів, тому необхідно передбачити не лише визначення додаткового джерела надходження коштів та матеріального заохочення працівників охорони здоров’я, але й зміну основних засад організації та фінансування охорони здоров’я. Головним напрямом вирішення цього питання є контрактування, або запровадження договірних відносин між стороною-платником, що репрезентує інтереси споживачів цих медичних послуг, тобто пацієнтів, та стороною — постачальником цих послуг фізичними або юридичними особами. Саме відсутність цих двох компонентів відрізняє модель управління та фінансування, що використовується сьогодні в  системі медичного обслуговування України від більш гнучкої, прозорої, справедливої та ефективної контрактної моделі управління й фінансування, що застосовується в  системах медичного обслуговування європейських країн незалежно від того, яким чином (за рахунок загального оподаткування чи соціального медичного страхування) ці системи фінансуються. Основними кроками у цьому напрямку мають бути: встановлення обґрунтованих правових норм щодо регламентації діяльності та статусу закладу охорони здоров’я в  більш детальному, ніж це передбачено Основами законодавства України про охорону здоров’я, обсязі; запровадження комунального замовлення на надання медичних послуг; активна участь органів місцевого самоврядування не лише у фінансуванні Програми обов’язкового медичного страхування, а й у безпосередній організації охорони здоров’я. На нашу думку, вимагає подальшого опрацювання і система гарантій щодо здійснення страхових виплат за договорами обов’язкового медичного страхування. При цьому необхідно пам’ятати, що відповідно до Закону України «Про страхування» основний принцип взаємовідносин страховика, який діє на цивільно-правових засадах держави, полягає у тому, що він не відповідає за зобов’язання держави, а держава — за його зобов’язання.

Досвід країн ЄС з соціально орієнтованою ринковою економікою свідчить про доцільність брати за основу фінансування системи охорони здоров’я модель обов’язкового соціального страхування. Зазначений підхід у цих країнах забезпечує, порівняно з іншими моделями фінансування (на основі бюджета та приватного страхування на цивільно-правових засадах), як високу якість надання медичних послуг, так і належний рівень дотримання соціальних гарантій у сфері охорони здоров’я. Але для цього необхідна розробка значного масиву нормативних документів, зокрема відповідних стандартів та прейскурантів для розрахунків за медичні послуги. Тому, на наш погляд, реальне запровадження системи обов’язкового медичного страхування вимагає розробки спеціальної державної програми, що має передбачити порядок здійснення відповідних заходів у правовій, адміністративній та фінансовій сфері.

Можна констатувати, що у сфері охорони здоров’я нині відмічають пріоритет законодавчого регулювання над договірним у відносинах між органами державної виконавчої влади або органами місцевого самоврядування та закладами охорони здоров’я у вигляді господарюючих або негосподарюючих суб’єктів. При цьому характерним залишається регламентування зобов’язань держави щодо надання безоплатної медичної допомоги закладами охорони здоров’я державної та комунальної форм власності, а також надання якісних медичних послуг.

Отже, характерною є наявність широкого спектра імперативних норм. У той же час не можна заперечувати наявність диспозитивних (приватноправових) начал у регулюванні суспільних відносин в галузі охорони здоров’я. Нормативно-правовий масив попередження загроз вітальній безпеці як соціальній складовій національної безпеки має широку сферу дії. До відносин, на які поширюються вимоги вітальної безпеки, належать зокрема ті, що можуть виникати із господарсько-договірних відносин, а саме: контрактів на державне замовлення, договорів лізингу щодо медичної техніки, договорів відшкодування витрат на медичне обслуговування, договорів медичного страхування, договорів поставки лікарських засобів та виробів медичного призначення тощо. У всіх зазначених договірних конструкціях широко використовують принцип свободи договору, в  той же час укладення господарського договору є обов’язковим для сторін, якщо він ґрунтується на державному замовленні (ст. 179 ГК України), і його виконання є обов’язковим для суб’єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов’язковості укладення договору. В  сфері охорони здоров’я, на жаль, у зв’язку із законодавчою невизначеністю договірна конструкція не знайшла втілення.

Особливості методу господарсько-правового регулювання відносин за участю громадян, закладів охорони здоров’я всіх форм власності та підпорядкування, суб’єктів господарювання, які здійснюють торгівлю лікарськими засобами, медичну практику, а також інших суб’єктів господарювання, що здійснюють діяльність у галузі охорони здоров’я, зумовлені необхідністю забезпечення юридичної рівності при значній економічній нерівності. Юридична рівність між зазначеними учасниками господарських відносин повинна забезпечуватися шляхом створення системи врівноважених додаткових обтяжень та додаткових прав. Має місце встановлення додаткових повноважень або привілейованих прав відповідно до основних напрямів економічної політики держави або шляхом застосування основних господарсько-правових засобів регулюючого впливу держави. За своїм функціональним призначенням нормативно-правове забезпечення галузі охорони здоров’я спрямоване на дотримання конституційних гарантій держави щодо надання медичної допомоги шляхом створення сприятливих умов функціонування закладів охорони здоров’я та інших суб’єктів господарювання, що здійснюють діяльність у цій сфері. В  реальному житті складно відрізнити правовий законодавчий акт від неправового, особливо якщо користуватися не аксеологічними, а чисто зовнішніми, формальними критеріями. Зокрема неправовий законодавчий акт, як і правовий, начинений юридичними категоріями, поняттями, конструкціями, складається з владних категоричних приписів, які забезпечені державним примусом. Але, якщо уважно вивчити зміст неправового законодавчого акта, то можна встановити, що у ньому переважають обмеження та обов’язки, а самі права надаються у дозвільному порядку тощо.

Викладене дозволяє зробити неупереджений висновок: нині бракує універсальних, загальноприйнятих критеріїв ставлення до охорони здоров’я як до невід’ємної частини соціальної безпеки, наслідок — неповноцінна реалізація господарсько-правових аспектів забезпечення інтересів суспільства щодо забезпечення медичною допомогою. Одним із важливих завдань держави є розроблення критеріїв (як одного із сучасних наукових напрямів), зосереджених на системному вивченні процесів і тенденцій забезпечення соціальної безпеки як складової національної безпеки. Лише за їх наявності можна говорити про те, чи є система охорони здоров’я надійною, чи відповідає вона зобов’язанням, поставленим державою, чи має властивості, необхідні для виконання покладених на неї завдань тощо. Окрім цього, можна буде з наукових позицій підходити до аналізу спектра загроз та небезпек щодо охорони здоров’я, вироблення прогностичних сценаріїв реагування на них, а також розроблення моделі системи охорони здоров’я з урахуванням дії господарсько-правових механізмів. n

ЛИТЕРАТУРА

1. Корнейчук Е. Медицина социального наступления: новый взгляд на отраслевую реформу//Голос Украины. — № 87 (4087) от 22 мая 2007 г.

2. Фінансове забезпечення галузі охорони здоров’я//Ваше здоров’я. — № 25 (902) від 6 липня 2007 р.

Цікава інформація для Вас:

Коментарі

Коментарі до цього матеріалу відсутні. Прокоментуйте першим

Добавить свой

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Останні новини та статті